Сьогодні ми не зустрінемось. Конфлікт думок і простору

23.01.2015

Виставка випускників Курсу сучасного мистецтва Школи Візуальних Комунікацій, що проходить у культурному просторі Closer з 14 до 25 січня, окрім, власне, естетичних вражень викликає роздуми щодо конфліктності сьогодення і вчорашнього дня, та пошуку консенсусу між несумісними істинами.

Арт – простір Closer поділили молоді представники української арт – сцени. Як самі вони зазначили «Конфлікт виявився невід’ємною частиною колективної роботи, а співпраця – постійною боротьбою. Досвід співіснування в групі став досвідом відчаю, працювати можна було лише без сподівання на колективну згоду». І хоч спроба об’єднати протилежності лише породила нові конфлікти, загалом виставка вийшла цілісною. І кожен з її елементів, доповнюючись колективним залученням аудиторії, виводить на новий рівень питання сумісності та інтерпретації реальності.

Частина експозиції виставки «Сьогодні ми не зустрінемось»

Однією з ідейно найпотужніших робіт став спільний проект Катерини Єрмолаєвої та Ларіона Лозового - «Як відокремити(ся). Домашнє керівництво».

Події, що протягом року відбуваються у країні, не могли оминути мистецьку сферу, не могли не вплинути на світобачення митців, на їхні пошуки себе серед нових орієнтирів реальності. І хоч для багатьох представників вітчизняного арту зараз не кращі часи для творчої реалізації, бо ж, як відомо, коли говорять гармати, музи мовчать, та все ж, ця іронічна інструкція відокремлення є відображенням протилежних позицій, які об’єднались у мистецтві.

Автори роботи розглядають тему відчуження та неприйнятності Іншого як механізм адаптації суспільства до нових реалій, як єдиний шлях боротьби зі своїми прихованими страхами.

Катерина Єрмолаєва та Ларіон Лозовий «Як відокремити(ся). Домашнє керівництво

Незважаючи на те, що Єрмолаєва та Лозовий не робили навмисно чітких геополітичних акцентів, треба визнати, що деякі пункти, задекларовані ними, є яскравим відображенням сучасних суспільно – політичних реалій:

«Локалізуй Іншого на певній території. Наміть географічні лінії розколу. Чуже значно легше уявити, знаючи, де воно знаходиться. Проводячи лінії, не хвилюйся про об’єктивність обраних критеріїв».

«Сам факт існування Іншого повинен вважатися повчальним. Відбиваючись у ньому, ти здатний усвідомити власну нормальність. Твої недоліки можна пробачити, адже ти не є Іншим. Зосередься на цьому і заперечуй наявність схожих проблем».

«Створи та використовуй лексикон ненависті, знайди принизливий узагальнюючий термін, котрий найкращим чином відображатиме сутність Іншого».

«Винаходь способи позбавитись від Іншого. Створення гетто та позбавлення громадянських прав, переселення. Реалістичність та гуманність значення не мають».

«Шукай виправдання своїх вчинків у подіях минулого. Звертайся до сторінок історії за новими прикладами, адже забуті герої – найвірніші союзники. Дістаючи образи з комори минулого, не турбуйся перевіркою їх сумісності з картиною світу Іншого».

Ще одним виявом конфліктності стала робота Ель Парвулеско «Спільнота Ліліт». Як зазначає сам автор «Спільнота Ліліт – це віртуальне утопічне товариство, створене шляхом художнього перегляду історії на підставі позитивної ґендерної дискримінації та відмови від традиції чоловічого домінування».

Згідно з алфавітом Бен-Сіра, середньовічним релігійним текстом, Ліліт була першою дружиною Адама. На відміну від Єви, вона відмовилась підкорятися чоловікові, бо вважала себе рівною йому.

Ель Парвулеско «Спільнота Ліліт»

Тема ґендерної рівності і фемінізму, знаходячи вихід через мистецькі ідеї, відображає складні внутрішньо – соціальні процеси у соціумі, розкриває його потаємні страхи та спроби побороти внутрішні бар’єри, які виникли у суспільстві під впливом багатовікових історичних та культурних реалій. Але у пошуках істинності потрібно шукати баланс між дискримінацією та домінуванням. У калейдоскопі світла і тіней, у якому сплітаються долі і почуття жінок.

Фільм «Спільнота Ліліт» змонтовано з 11 українських фільмів 1917 – 1930 рр., шляхом збереження в них лише епізодів за участі жінок. Монтаж фільму відбувався не у традиційній манері штучного пошуку зв’язків між епізодами, а шляхом накладання усіх фільмів – першоджерел відповідно до оригінальної хронології епізодів у кожному з них. Навіть попри таку гіпернасиченість фільму, в ньому раз по раз з’являється чорний екран. Це вказує на те, що в конкретний момент хронометражу в жодному із зазначених 11 фільмів жінки на екрані не з’являлися.

Не зважаючи на те, що у роки виходу фільмів на українських землях держава декларувала емансипацію та ґендерну рівність, залученість жінок у кіно була мінімальною. З моменту появи кіно до 1930 року на українських студіях було знято майже 300 фільмів, однак, лише в одному із них жінка зазначалась режисером.

У роботі над «Спільнотою Ліліт» було використано такі фільми: «Процес Бейліса», «П.К.П», «Беня Крик», «Два дні», «Звенигора», «Нічний візник», «П’ять наречених», «Навесні», «Хліб», «Земля» та «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)».

Павло Хайло «Пункт обміну»

«Чи може мистецтво бути ефективним саме тут і зараз?» Таке питання ставить перед відвідувачами виставки та представниками арт – сцени Павло Хайло. У його роботі функціональність і дієвість ставляться під сумнів. У пункті обміну всі бажаючі можуть перетворити власні гроші в цілком некорисний матеріал, надрукувавши текст про роль і значення сучасного мистецтва на них.

Використані фрази є реакцією глядачів на різні твори мистецтва

Конфлікт гри та реальності у своїй роботі «КІС-БРИС-МЯУ» піднімає Юлія Полященко. Ефект гри та азарту, пов’язаного з нею, породжує відчуття ірреальності. Спонукає до більш відвертого прояву відчуттів, до зміщення моральних орієнтирів, до розкриття внутрішнього «Я» через сублімацію особистого життєвого досвіду. І до набуття нового досвіду через гру.

Юлія Полященко «КІС-БРИС-МЯУ»

Свою роботу автор описує так: «Ми переживаємо новий досвід, пізнаємо себе і один одного через ігри, яких достатньо в нашому оточенні. Від невинної «кіс-брис-мяу», безсоромнішньої шкільної «бутилочки» до провокаційного дурня на роздягання в юнацтві, БДСМ-серіях (свінг ер-вечірках, фетишах, іграх тощо) у дорослому віці».

За допомогою гри нам вдається «розкрити карти», задовольнити бажання та потреби, послуговуючись тим, що «це не я, це гра, і я підкорююся правилам». Або ж зняти внутрішню напругу, шляхом перенаправлення її в соціальне чи творче русло.

Проект є підсумком симбіозу особистих спостережень автора і експериментів на цю тему.

Загалом, у виставці беруть участь такі молоді художники та художниці: Катерина Єрмолаєва, Ларіон Лозовий, Єгор Анцигін, Ольга Кубля, Мар’яна Матвейчук, Гліб Афендик, Анастасія Герн, Антоніна Мельник, Петро Владіміров, Ірина Кудря, Юлія Полященко, Ель Парвулеско, Валентина Петрова, Юлія Соболь, Павло Хайло, Катерина Стеблюк, Анастасія Синепупова, Віталій Янковий та Ганна Щербина.

Виокремитись чи шукати підтвердження злободенним істинам можна лише у конфліктній циклічності. Пошуки ж істини мистецької вимагають пошуку власного «Я». Змін. Переоцінок. Руйнувань стереотипів та ілюзій. І створення нових. Через переосмислення. Вигадати однодумців, якщо реальність не може запропонувати гідного оточення. Та долучитись до розробки і вдосконалення власного естетичного простору. У якості учасника, гравця, порадника чи стороннього спостерігача.

Відмовившись від організації індивідуальних висловлювань навколо певної мети, художниці та художники залишають відкритим питання про наявність спільного у роботах.