Сьогодні, 26 квітня, у Національному художньому музеї України відбулася прес-конференція, присвячена виставці «Кодекс Межигір’я», кураторами якої є головний редактор ART UKRAINE Аліса Ложкіна та український художник Олександр Ройтбурд.

 

Починаючи з 23 лютого, комісія музейників займалася описом «межигірських скарбів», котрі стали експозиційною основою нової виставки в Нацмузеї. У компанії псевдо-антикварних виробів, живопису Нікаса Сафронова, а також різних предметів у стилі «донецького бикоко» опинилося і кілька серйозних пам’яток сакрального (і не лише) мистецтва. На думку кураторської групи, із досвіду повалення диктатури слід робити висновки. «Кодекс Межигір’я» саме це і пропонує — піти з музею без естетичних та етичних висновків наврядчи вдасться.

 

Нижче пропонуємо спільний кураторський текст Аліси Ложкіної та Олександра Ройтбурда, у якому легко та іронічно розкривається суть проекту «Кодекс Межигір’я».

 

 

Передісторію цього проекту треба, очевидно, починати з 22 лютого – дня падіння Межигір'я. У цей день обидва майбутніх співкуратори виставки зустрілися на Майдані, й одному з нас зателефонувала відома київська журналістка з інформацією, що народні маси, які захопили президентську резиденцію, виявили там якісь «незліченні скарби диктатора» і хотіли б якомога швидше передати їх музейникам. До вечора нам вдалося дістатися Межигір'я, після чого нас завантажили в мікроавтобус і разом з водолазами та кінологами, відповідальними за годування алабаїв з президентського вольєра, повезли темними придніпровськими алеями до гаража. Там, серед повного комплекту радянських автомобілів, про які мріяв маленький Вітя Янукович у своєму важкому дитинстві (від довоєнної «емки» до ГАЗ-21), упереміш з німецькими автомобілями, які хлопчик Вітя бачив у фільмах про війну, стояли вантажівки з ящиками, заповненими культурними цінностями, які так і не полишили меж президентської резиденції.

Першим ми побачили неймовірно шикарний канделябр з неправдоподібно жовтого металу, що нагадував швидше пластмасу, ніж золото, на підставці з мармуру «Ефеська вишня», дуже популярного у виробників кухонних стільниць. Далі нашому погляду явився ящик з сертифікатом, що засвідчував знаходження всередині нього коштовної декоративної групи «Олені», виготовленої в 1976 році на одній з німецьких порцелянових мануфактур. Ми все ще очікували побачити кинутих напризволяще незліченних Ван-Гогів і Джоконд і, звичайно ж, славнозвісній золотий унітаз. Замість цього один з бійців Самооборони захоплено виніс з каптьорки постановочний натюрморт з глечиком і плодами, боязко написаний не надто професійним художником. Ця картина мала, на його думку, неймовірну культурну цінність. Інша частина цінностей була не розпакована, не описана, і люди, які охороняли гараж, не мали ані найменшого уявлення про те, що саме вони охороняють. Ситуація була зовсім непередбачуваною – адже серед маси псевдозолотого мотлоху цілком могли знайтися і справжні культурні цінності, які необхідно було терміново евакуювати, бо в президентській резиденції залишалася загроза стихійного або організованого мародерства.

Ми обдзвонили директорів провідних київських музеїв. У результаті, починаючи з наступного дня, протягом кількох тижнів на території Межигір'я під егідою Українського комітету Блакитного Щита працювала комісія, до складу якої увійшли представники музеїв: Юлія Литвинець (НХМУ), Ольга Мельник і Вікторія Величко (Мистецький Арсенал), Олена Живкова (Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Більша частина цього часу пройшла в переговорах і очікуванні – адже часом поклади з черговою партією нашвидкуруч спакованих канделябрів та ікон віднаходилися в найнесподіваніших місцях: котельнях, гаражах, льохах тощо. Не до всіх об'єктів нам надавався доступ, дещо було стихійно розтягнуто ще до початку дії експертної комісії або вивезено колишнім господарем при втечі.

Картини та ікони були упаковані похапцем і потребували термінової евакуації в приміщення, що відповідали б вимогам музейного зберігання. Щоб уникнути хаосу і непорозумінь, усі культурні цінності, які були передані експертній комісії з Межигір'я, були описані і вивезені до Національного художнього музею України. Хотілося б відзначити самовіддану і відповідальну працю музейників, а також представників Самооборони Майдану, які охороняли Межигір'я та ініціювали цивілізовану передачу цінностей на тимчасове музейне зберігання. Подальшу долю знайдених артефактів належить визначити державі, але наразі дуже важливим є прецедент об'єднання зусиль бійців Самооборони і музейників з метою недопущення мародерства в умовах постреволюційного хаосу. У результаті серед великої кількості дорогого, але такого, що не має культурного чи історичного значення, кічу, був виявлено і збережено декілька справді цінних картин, скульптур, творів декоративно-прикладного та сакрального мистецтва, стародруків тощо.

Справжніми героями саги про перенесення скарбів диктатора до НХМУ стали прості бійці Самооборони. Вони виявили справжню громадянську відповідальність у ході вирішення «межигірського питання». Це Самооборона перша покликала на допомогу музейників в Межигір'я, покинуте напризволяще колишнім власником. Третя сотня Самооборони, Автомайдан, Правий Сектор, комендатура Межигір'я – всі ці назви на довгий час увійшли до мовного вжитку представників провідних українських музеїв. Світлана Карабут і Павло Павлов «Аскольд», Іван Гришко та Ігор «Середа», Ігор «Автомайдан» і звичайно ж, незабутній «охоронець» межигірських скарбів Петро Олійник «Привид», а також коменданти Межигір'я і прості хлопці з Самооборони, які щиро вірили в цінність скарбів, які вони рятували, і важливість такого прикладу цивілізованої поведінки для майбутнього нашої країни... Наївна віра в цінність усього, що блищить, поєднувалася в них із могутньою і воістину героїчної вірою в революційну утопію, в те, що звичайні люди, об'єднавши зусилля, можуть змінити на краще долю своєї країни. Саме їм ми присвячуємо цей проект. 

Про Межигір'я і його дивну естетику сказано чимало. Звичайним глядачам, які тисячами відвідували «палац» в перші дні після відкриття його воріт для всіх охочих, в алеях екс-президентського маєтку бачився мало не новий український Версаль. Багато пишуть про зухвалу розкіш резиденції. Але її головною особливістю, мабуть, є хаотичне нагромадження стилів, поєднання непоєднуваного, коли в дерев'яній хаті ми виявляємо інтер'єр a la rococo, уся ця пишнота виходить вікнами на ставок з бетонною імітацією руїн Парфенону, а довколишній СПА-комплекс декоровано в стилістиці пізньосталінського курортного ампіру. Бутафорія і симуляція, еклектика і незграбна розкіш, що змушує згадати смаки циганських баронів, засилля позолоти і стилістичний різнобій в оздобленні приміщень – ось характерні особливості межигірського «євроремонту», стилю, який хтось влучно охрестив «донецьким бикоко».

 

Історія, як відомо, втілившись одного разу у формі трагедії, надалі повторюється у вигляді фарсу. Як Віктор Янукович доходив до явного комізму в примітивній і неосвіченій симуляції повадок «справжнього» диктатора, так і Межигір'я постає гротескною симуляцією естетики палацу. Це визначило характер концептуальної архітектоніки нашої виставки. Об'єкти, вивезені з Межигір'я, було неможливо об'єднати загальною концепцією. Випадковість їхнього поєднання, відсутність критеріального розрізнення «справжнього» й «імітаційного», «високого» і «профанного» стали наслідком відсутності у власника уявлень про елементарні принципи осмисленого колекціонування та абсолютно індиферентного ставлення до культури і мистецтва. Ми зіткнулися з купою залишених напризволяще дорогих іграшок і прийняли рішення систематизувати цю купу, виходячи з відверто випадкових формальних категорій, грубо кажучи, – створити свого роду симулятивний каталог, опис межигірських цінностей. Розділити предмети так, щоб з них у підсумку склалася загальна картина Межигір'я як естетичної химери.

Так виникла назва «Кодекс Межигір'я». Давньоаккадійське слово «кодекс» спочатку було будівельним терміном, що означав пошарове укладання каменів у стіну. Згодом, коли були винайдені книги, які на відміну від сувоїв, являли собою з'єднання призначених для письма змащених воском дерев'яних дощечок, що пошарово лежалі одна на одній, їх теж стали називати словом «кодекс». Зокрема, «кодексами» древні римляни називали свої касові книги. У середньовіччі кодексами іменували зведення хронік та наукових трактатів, зібрання законів і правил.

Наш «Межигірський кодекс» ми умовно розділили на «книги» і «описи», кожна з яких показує одну з граней обсесивного неврозу, що ним страждав господар резиденції. «Книги» розташовано в експозиції в хаотичному порядку, проте, як не переставляй частинки цього пазлу, в результаті все одно вимальовується картинка естетичного абсурду Межигір'я.

Ми вирішили виокремити такі структурні елементи цього Кодексу:

 

КНИГА ЧАСУ

Як відомо, диктатура завжди проектує себе у вічність. Абсолютна влада позиціонує себе як «та що прийшла назавжди», мріє увінчати собою історію, припинити її небезпечний своєю непередбачуваністю розвиток. Звідси міфологеми «тисячолітнього рейху» або «повної і остаточної перемоги комунізму». Страх перед крахом – найстрашніша з фобій диктатури. Диктатор відчуває, що час працює проти нього, розмиваючи нібито монолітний каркас режиму і послаблюючи його хватку. Велика кількість різноманітних і різностильових хронометрів в межигірських покоях свідчить про неусвідомлене бажання Віктора Януковича «приватизувати час», законсервувати його, встановити над ним особистий контроль. Це очевидна сублімація фобії.


КНИГА ВОДИ

Вода – найважливіший елемент ідилічної картини світу, поряд з вогнем і зоряним небом – одна з трьох речей, на котрі, як відомо, можна дивитися нескінченно. Вода не тільки «заспокоює» і «утихомирює», вона «очищає» – саме тому людині властиво нав'язливе бажання селитися в безпосередній близькості до водоймищ. Сама резиденція Межигір'я побудована на березі Дніпра, до її причалів були пришвартовані яхти, а в інтер'єрах, окрім басейнів і спа-комплексів, стихія води була присутня у вигляді численних морських пейзажів. Дизайнери експозиції розташували ці картини так, що лінія горизонту, яка проходить віссю крізь роботи, нібито зв'язує їх в цілісну розповідь. З іншого боку, ця лінія горизонту нагадує шампур, на який нанизано краєвиди, що помітно різняться між собою художнім рівнем, манерою письма, географією, масштабами, освітленням та колоритом. У цьому ряду виділяється полотно Івана Айвазовського «Вид Феодосії в місячну ніч» (1875).

У цьому ж розділі експозиції демонструється кілька ікорниць з ложками у вигляді осетрів з жовтого металу і самоварів а-ля рюсс.

КНИГА СВІТЛА

До книги Часу і Книги Води тематично і просторово прилягає Книга Світла, яке представлене в даній експозиції численними канделябрами і свічниками, виконаними переважно з бронзи, срібла і каменю. Більшість з цих предметів, скоріше за все, не використовувались господарем за прямим призначенням. Таким чином, назва «Книга Світла» оманлива. Канделябри зовсім не передбачалися для функціонування в якості джерел і носіїв Світла. Вони, теоретично, репрезентують його латентну потенційність, а в реальності, як і багато іншого в Межигір'ї – ідею невиразної Краси, невмотивованої, марної і надлишкової.


КНИГА ДУХОВНОСТІ

На відміну від демократичної влади, легітимність якої ґрунтується на волевиявленні народу, самодержавна влада зазвичай шукає сакральні засади своєї легітимності. Янукович, за свідченнями тих, що близько його знав, відчував себе царем. Потреба у затвердженні трансцендентного характеру власної необмеженої влади перетиналася в його свідомості зі специфічною побожністю людини, яка «грішить, але кається», підвалини якої було закладено ще в роки його кримінальної юності. Звідси незліченна кількість ікон, абсолютно різних як за письмами і їхньою якістю, так і функціонально. Поряд з домашніми – храмові, поряд з відвертим кічем, примітивами і масовою монастирською іконописної продукцією ХІХ-ХХІ століть – унікальні ікони візантійського періоду, шедеври українського бароко і рідкісні ізводи XVII-XVIII століть.

 

Не можна не згадати одну сучасну ікону, що працює за принципом музичної шкатулки. Вона прихована за броньованими дверима із засувом. Якщо двері відчинити, починає звучати якийсь духовний піснеспів. Це, поза сумнівами, унікальний зразок сучасного релігійного кічу.

Дещо осібно в цьому ряду стоять поодинокі зразки світського живопису на релігійні сюжети, найбільший інтерес з яких представляє авторський варіант картини відомого російського художника ХІХ століття Василя Полєнова «Хто з вас без гріха» («Христос і грішниця»). Ще один твір, що привертає увагу – психологічний портрет особистого духівника Януковича схиархімандрита Зосими.

Сюди ж ми включили чималу збірку стародруків, серед яких перша руська друкована книга – «Апостол» Івана Федорова, виданий в 1574 році у Львові.

КНИГА КУМИРІВ

До Книги Кумирів увійшли статуї язичницьких богів та інші алегоричні фігури. Це, насамперед, чотири італійських дерев'яних скульптури в людський зріст середини ХІХ століття – Меркурій, Афіна Паллада, Діана і Аполлон. Крім того, в даному розділі представлені кілька невеликих парних композицій ХІХ століття з бронзи та інша дрібна пластика, що також зображає богів античного пантеону.

До цього ж розділу потрапила декоративна композиція зі слонової кістки, що зображує якісь небесні сади з фігурками бодхісатв (ручна робота сучасних китайських майстрів у манері, близькій до традиційної).


КРАЄЗНАВЧІ НОТАТКИ

Україна як така Януковича цікавила мало. Тому, на відміну від резиденцій попереднього президента Ющенка, що буяли етнографічними артефактами, в Межигір'ї даний тип об'єктів представлений досить бідно. Нечисленні винятки становлять кілька західноукраїнських краєвидів пензля не надто відомих представників закарпатської школи, портрет Тараса Шевченка, сучасна репліка скіфської пекторалі, виконана в білому металі, кілька старовинних географічних карт, на одній з яких червоним олівцем обведена територія нинішнього Донбасу, кілька антикварних фоліантів шевченківського «Кобзаря», гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» і «Миргорода», а також великий автентичний трипільський глечик, подарований, можливо, кимось з оточення попереднього президента, хто не відчув зміни тренду.

Ще одна перлина цього розділу – конструктивістський рельєф з серпом і молотом, відлитий з першого алюмінію, отриманого на Дніпропетровському алюмінієвому комбінаті в 1932 р. і тоді ж подарований його працівниками товаришеві Сталіну і ЦК ВКП(б).


КНИГА МАРНОСЛАВСТВА

Парадний портрет – невід'ємний атрибут естетики диктатури. У Межигір'ї була так звана «Зала слави», завішана портретами господаря будинку.

Їх було досить багато. Найрепрезентативнішій парадний портрет пана Януковича був створений, зрозуміло, сучасним російським художником Нікасом Сафроновим. Але крім нього, було ще декілька витончених зображень диктатора, в яких підкуповує безсумнівна оригінальність жанру. На виставці демонструється портрет четвертого президента України, виконаний у досить популярній в народі техніці вишивки хрестиком, а також зроблений з бурштину і навіть набраний із зерен рису та інших злаків. Китайські товариші подарували Януковичу тарілку з його зображенням, вірменські - ефектний портрет олією на помаранчевому тлі. На картині «Шляхами перемог» ми бачимо зображення Януковича з шоломом на фоні автомобіля. І, звичайно ж, Залу слави було прикрашено бронзовим бюстом героя.

 

У контексті цих портретів дуже комічно виглядає громіздка портретна лялька, яка невдало намагається імітувати воскову фігуру, але більш нагадує городнє опудало, обряджене в білі штани, футболку та кросівки. Не менш вражає і настільна портретна статуетка Януковича у повній зріст із зворушливою претензією на монументалізм в трактуванні образу портретованого. На її постаменті написано гордий девіз «Спільно до Нашої перемоги», а під цим – вкорочена цитата з його інавгураційної промови, яка не підлягає однозначній інтерпретації: «Робота і результат в ім'я моєї Батьківщини».

Сюди ж ми не могли не помістити сертифікат зірки «Віра, Надія, Любов», чомусь присвяченої Януковичу. Найближчим сусідам цього небесного світила присвоєні імена Махатми Ганді, Джона Леннона, київського художника Сергія Пояркова, Фрідріха Ніцше і лідера російської рок-групи «Мумій Троль» Іллі Лагутенка. Є також і сертифікат ще одної зірки Чумацького шляху, яку було названо безпосередньо іменем Віктора Януковича. 

Хочеться відзначити й двосторонню гравіровану і прикрашену емалевими деталями золоту пластину із зображенням Віктора Януковича, на звороті якої вигравіруваний він же, але вже у складі першої сімки списку Партії Регіонів. У цей контекст органічно вписуються купюри і монети із зображеннями монархів, вождів і президентів, а також численні кубки і вази з алегоріями тріумфу і прославлення.

Неможливо не згадати невелику картину футболіста, співака і художника Дієго Марадони «Наші хлопці » (60х60 см), створену ним у співавторстві з молодою російською художницею Юлією Косульніковою на південному узбережжі Франції 7 липня 2013 р. Марадона з Косульніковою перемалювали фотографію збірної України з футболу. Тільки замість № 10, Андрія Вороніна, ми бачимо розмиту сіру пляму. Згідно доданої до картини супровідної довідки, так Марадона зобразив самого себе. В історії створення картини повідомляється: «Марадона, який неодноразово ототожнював себе з Богом, вважає, що Велика Людина воістину велика в будь-якому виді діяльності». Працюючи над картиною, Марадона, за його словами, «також відзначав великі успіхи українських спортсменів у світовому спорті».

До «Книги марнославства» входять і три артефакти з маєтку Віктора Пшонки. Це картини, написані, судячи з усього, одним художником в сумлінно-дилетантській манері. Одна з них зображує рукостискання васала із сюзереном – екс-генпрокурора з Януковичем. Друга представляє нам Віктора Пшонку у вигляді полководця Кутузова на полі Бородінської битви в оточенні генералів з обличчями вищих чинів Генпрокуратури України. Серед останніх неприродним поворотом голови привертає увагу зображення заступника генпрокурора Рената Кузьміна. Нарешті, третя картина зображує дружину пана Пшонки у вигляді російської імператриці Єлизавети Петрівни. Обличчя Януковича і Пшонки пошкоджені бійцями Самооборони, портрет пані Пшонки не постраждав.

 

КНИГА КАМЕНЮ

Камінь сприймається як природний символ твердості та непохитності. Йому притаманна особлива строгість і урочистість.

У цьому розділі експозиції зосереджено вироби з різного напівкоштовного каміння, серед якого виразно домінує малахіт. Однак найбільш масивні вироби з малахіту при найближчому розгляді виявляються імітацією, що, втім, цілком узгоджується із загальною естетичною концепцією Межигір'я. Так, наприклад, «малахітові» стільниці насправді представляють із себе гіпсові виливки, вкриті металом, який, у свою чергу, оздоблений тонесенькими малахітовими пластинами.

У цей же розділ ми включили монументальний пейзаж художника Бертольда «Фіорди» (початок ХХ століття), який зображає величезну гранітну скелю, що підноситься над затокою.


КНИГА ПРОЗОРОСТІ

Межигір'я в масовій свідомості аж до свого падіння здавалося таємничим князівством з чарівної казки. Цей ореол був породжений його закритістю і непроникністю для профанного погляду. Резиденція диктатора була по самій суті своїй непрозорою, як і сама диктатура. Що ж до прозорості, то вона тут була витіснена в область утилітарного, локалізована в простих, нехитрих побутових предметах, виконаних зі скла або кришталю: вази, кубки, відерця для охолодження шампанського, набори для розпивання горілки та інші посудини.

У цьому ряду виділяється своєю пафосною репрезентативністю увінчана вазою височенна колона з жовтуватого скла із позолотою, на кам'яній підставці.

Над всією цією пишнотою ширяє кришталевий орел Януковича в стилі американського арт-деко з позолоченим дзьобом, поряд з яким прилаштувався набагато скромніший орел Віктора Пшонки з напівпрозорої пластмаси, напевно, недорогий виріб, виготовлений, судячи з усього, в наші дні в Китайській Народній Республіці.

ОПИС ПОСУДНОЇ ЛАВКИ

У цей розділ включено частину посуду, яким користувався Віктор Янукович, зокрема, антикварне столове срібло.

Сучасність представлена нерозпечатаним ексклюзивним сервізом французької торгової марки преміум-класу Hermes, а також двома вазами бренду Lalique з того ж цінового сегменту.

Тут же експонується майолікове блюдо Пабло Пікассо «Три обличчя» (1956).


КНИГА КУРТУАЗНОСТІ

Якщо Межигір'я в цілому представляє собою імітацію королівського палацу, то імітація куртуазності займає в цій конструкції особливе місце, ніби надаючи їй елементів чогось людського: інтимного, приватного, легковажного й вишуканого, позначаючи присутність енергії Інь. Імітаційний характер цієї куртуазності обумовлений необхідністю завуалювати і компенсувати відверто мачистський характер режиму, де фігурою відсутності стало жіноче начало як таке. В Україні Януковича фактично не було першої леді. Офіційна дружина четвертого президента України жила в Донецьку і в Межигір'ї не бувала. За весь час каденції Януковича вони жодного разу не з'явилися на публіці разом. Про існування цивільної дружини президента стало відомо тільки після його втечі.

Тема куртуазності переважно представлена численними статуетками, які зображають напіводягнених німф, купальниць, одалісок і античних богинь, а також вазами з галантними і буколічними сценами, будуарними дрібничками та німецьким живописом ХІХ століття, що імітує французьке рококо XVIII століття.

 

У цьому розділі представлено одну з найцінніших межигірських знахідок – картину на міді «Збір манни небесної» роботи знаменитих голландських художників межі XVI-XVII століть Хендріка ван Балена і Яна Брейгеля Молодшого (Оксамитового).

Справжнім піком «Книги куртуазності» є «Пік краси» – злегка підфарбований принт на полотні вже згадуваного Нікаса Софронова із зворушливим дарчим написом: «Віктору Януковичу з повагою від Нікаса. Нехай ця дівчина- українка нагадує всім нам, що Україна – найкрасивіша країна в світі. Завжди Ваш Нікас. Москва». Крім того, справжність полотна засвідчено особистою печаткою художника Софронова.

Дещо порушує загальну стилістику залу модерністська керамічна ваза Пабло Пікассо 1950 р. з античними мотивами.


КНИГА РОСЛИН

Власник Межигір'я любив оточувати себе рослинами. Він міг милуватися ними в оранжереї, вони були присутні й в основному будинку – Хонці, і в інших приміщеннях. Рослинні мотиви – дерева, квіти і плоди – ми зустрічаємо і в живописі, який прикрашав стіни резиденції. Серед них домінують квіткові натюрморти кримської художниці Цвєткової (1917–2007). Мабуть, це єдиний сучасний художник, чия творчість більш-менш об'ємно представлена на нашій виставці. Деякі з робіт Цвєткової раніше належали Віктору Пшонці.

Окремо в цьому ряду стоїть краєвид Петра Кончаловського «Клени в Абрамцево» 1920 року – еталонна робота одного з найкращих періодів майстра.


КНИГА ПОЛЮВАННЯ

Традиційна пристрасть до полювання, успадкована пізньорадянською номенклатурою від російських поміщиків, дивним чином передалася й новим хазяям життя. Віктор Янукович любить полювання. Навіть у ніч першої спроби силового розгону Майдану він полював у своїх угіддях у Сухолуччі. Взагалі, в Україні у Януковича було декілька особистих мисливських угідь і будиночків. Очевидно, саме там і зберігалася велика частина його мисливських трофеїв, всілякі роги і шкури, однак і в Межигір'ї тема полювання займає вельми почесне місце. У даному розділі представлені скульптури і картини, що зображують мисливських собак, коней, оленів, диких кабанів, носорогів і сценки з мисливського життя. Тут же знаходяться дипломи та грамоти від мисливського товариства «Кедр», шкура нільського крокодила, руно ненародженого ягняти, десятикілограмовий срібний сервіз із зображеннями голів зубрів, а також книги, що личать справжньому мисливцю, зокрема три подарункових антикварних фоліанти історичних вишукувань Миколи Кутєпова початку минулого століття: «Великокнязівське і царське полювання на Русі», «Царське полювання на Русі» та «Імператорське полювання на Русі», перший з яких проілюстрований відомим художником Миколою Самокишем.


КНИГА ВОЇНА

У цьому розділі творів мистецтва майже немає. Хіба що зображення битви, вирізане на бивні мамонта (сучасний Китай), два бронзові канделябри-мушкетери і бронзові ж статуетки пірата і зброяра (ХІХ століття). Все інше – колекція зброї.

В дитинстві більшість хлопчиків грають у війну, і їхніми улюбленими іграшками є пістолетики й дерев'яні мечі. Багато хто зберігає прихильність до них на все життя, тільки на зміну іграшковій зброї приходить справжня.

На виставці представлено холодну і вогнепальну зброю XVII-XX століть: шаблі, шпаги, рапіри, ятагани, бойова сокира, спис, стилет, мушкетон, дуельні пістолети, револьвер, багнети, чавунна гармата на лафеті, мисливські та бойові рушниці. У цій галузі куратори проекту, на жаль, не є експертами. Тим не менш, у нас є підстави припустити, що колекція зброї допомагала Януковичу відчути себе безстрашним, могутнім і непереможним.

КНИГА ПІДСУМКІВ

Цього розділу немає в експозиції. Це те відчуття, яке глядач понесе з собою.

У процесі роботи над виставкою кураторів охоплювали змішані почуття. З одного боку, було присутнє почуття незручності від вторгнення в чуже особисте життя. Людина, якій належали ці речі, як би до неї не ставилися, все-таки жива. Вона продовжує про щось думати, щось говорити, виконувати якісь дії, і все те, що ми намагалися осмислити і систематизувати, досі вважає своєю особистою власністю. З іншого боку, у людини, що живе за принципом «держава – це я», власне особистого життя не буває. Із досвіду повалення диктатури слід робити висновки. Один з них – естетичний. Хоча в нашому випадку важко розібрати, де грань між естетичним та етичним.

Віктор Янукович, який вийшов з низів, який не отримав повноцінної освіти, чужий культурі, опинившись на вершині влади, облаштував для себе штучний світ, в якому його оточували атрибути того, що уявлялося йому успіхом. Це, насамперед, видимість розкоші. Межигір'я і його речі змушують ще раз переконатися в очевидному: людина, яка могла з'явитися на міжнародному політичному форумі в непристойно дорогому взутті зі страусової шкіри, так і не усвідомила, що потяг до надмірної розкоші є ознакою поганого смаку.

За великим рахунком, несмак – це діагноз, який можна поставити всій українській пострадянській квазіеліті. Майбутні політики повинні усвідомити дуже просту річ: поганий смак – це неприйнятно. Зухвала розкіш в бідній країні – неприйнятна. Така кількість шалено дорогих автомобілів у країні, де більшість населення живе за межею бідності – неприйнятна. Чиновники, які літають чартерними рейсами в країні, де занепадають освіта і медицина – верх цинізму і непристойності. Неприйнятно, що поки напівписемна шпана, яка дорвалась до влади, оточує себе дорогими іграшками, залишки справжньої національної еліти – інтелектуали, гуманітарії, науковці, професура – або зовсім не затребувані, або їхня праця оплачується нижче рівня некваліфікованої робочої сили. Неприйнятно, що тоді, як заміські палаци депутатів і прокурорів ломляться від дорогого безглуздого «антикваріату», в 45-мільйонній європейській країні ось уже 23 роки не було жодної системної музейної закупівлі.

Неприйнятно, що роль культури в суспільстві зведено до обслуговування невибагливих запитів примітивних «еліт», хоча насправді культура – найважливіший компонент стратегії національної безпеки.

Кажуть, що невдовзі після війни в Західній Німеччині було видано циркуляр, який забороняв прикрашати стіни урядових установ творами реалістичного живопису. На перший погляд ця міра здається недемократичною і абсурдною. Але завдяки їй у високі кабінети проникло сучасне мистецтво. Через якийсь час саме воно сформувало офіційну естетику держави. На зміну масивним різьбленим та позолоченим столам і кріслам прийшлі сучасні офісні меблі. Прості, конструктивні і практичні. Досить подивитися на фотографії сьогоднішнього інтер'єру офісу федерального канцлера Німеччини. У такому інтер'єрі навіть найбільш високопоставлений чиновник вже не може відчути себе ані небожителем, ані феодалом.

Потяг до показної розкоші, як і розруха – в головах. Коли наш правлячий клас від неї відмовиться, коли демонструвати гарний смак і цивілізовану помірність потреб стане актуальнішим, ніж «мірятися крутизною понтів», тоді, напевно, Україна позбудеться такої дикої корупції й такого безсовісного крадійства. А це, в свою чергу, здатне змінити сам характер влади. У нормальному суспільстві влада – не джерело безконтрольного збагачення, а відповідальне служіння своїй країні та її народу. Саме за таке суспільство українці стояли і гинули на Майдані. 

Слава Україні!

Аліса Ложкіна,
Олександр Ройтбурд,
Київ, 2014