Куди б ви не подалися в реальному або віртуальному просторі протягом останніх трьох місяців, вам дуже швидко ставало зрозуміло: Тарас Шевченко is watching you.

 

Федір Кучер. 200 портретів Тараса Шевченка

 

З лайтбордів він спостерігав за подіями на Грушевського та Інститутській; зі сцени Майдану портрет Шевченка, виконаний в дусі наївного народного мистецтва, бачив маргіналізацію та відродження Майдану; він виринав на обкладинках дорогезних позолочених видань, що їх політики презентували опонентам у прямому ефірі; згадувався або як великий пророк, або в безкінечних розмовах про те, де і яким чином відбуватиметься святкування 200-річного ювілею Кобзаря.

Зрештою, силами колективної енергії Тарас Григорович матеріалізувався у вигляді грубезної витесаної з дерева скульптури, що тепер стоїть навпроти сцени Майдану з народом. Останній, в свою чергу, залюбки продукує з нею чисельні селфі. Цікаво, що Шевченко - і з натовпу, і зі сцени - дивиться сам на себе: але в одному втіленні він поп-зірка, а в іншому, в оточенні ікон, він - сакаралізована сутність української ідеї.

Наспаравді ж, так воно і є: образ Шевченка в сприйнятті широкого загалу коливається між тиражною шароварщиною та духом незламного генія. Про ТГШ сказано вже стільки, що, говорячи про нього, можна легко втрапити в коло банальних та часто повторюваних кліше. 

Україна вже давно перебуває у стані шевченкоманії, називаючи іменем Шевченка університети, вулиці та площі, зводячи поетові монументи - так, що тепер країна пишається рекордом: найбільша кількість пам’ятників встановлена саме ТГШ. Хоча в чому полягає досягнення - велике питання.  

Але чим ближче підступали дати ювілеюШевченка, тим більше ставало зрозуміло: він не просто дивиться на події в країні в якості незалежного трансцендентного спостерігача, він їх передбачив та спрогнозував майже два століття тому.

 

Стільки разів лунало питання: за чиїм сценарієм розгортається Майдан? Тепер ми маємо один із варіантів відповіді, хоча і з елементами містики та провидіння. Напевне, ще ніколи творчість Шевченка, позбувшись нафталінових шарів, не була настільки реактуалізованою, а він сам - таким близьким до “живих і мертвих, і ненароджених”.

Мистецький Арсенал, який ініціював проект ШЕВЧЕНКО/MANIA/ та, вочевидь, намагався “висловитися”  щодо ювілею Шевченка нетривіальним шляхом, зробив хід конем: узявши за основу ідею тотальної одержимості постаттю ТГШ, куратори проекту змістили основний фокус на маловідому до сьогодні графіку та показали іншого Шевченка - аскета та романтика. 

Логіка побудови виставки влучно переводить глядача від  ідолізованого Шевченка, образ якого у кожного стоїть перед очима, хоча ніхто його й не бачив, до незнаного Шевченка - простої та дуже спорідненої по духу нашим сучасникам людини. 

Іще до початку основного експозиційного простору глядач зустрічає кілька десятків портретів Шевченка, тиражованих на кшталт ворголівських Мерілін Монро. Вони виглядають так, ніби щойно зійшли з конвейєру -  знайти відмінності між ними практично неможливо. Але вони всі написані від руки, а за тим - приховують історію людського життя. А точніше - історію однієї манії. 

Автор портретів - 91-річний дідусь, який живе на Черакащині. Його ім’я Федір Кучер і до 200-річного ювілею Шевченка він вирішив намалювати 200 його портретів. Свою історію він переповідає з екрану встановленої в експозиційному просторі плазми: за радянських часів він малював портрети для Дошки пошани Смілянського міському компартії - переможців соціалістичних змагань, людей з медалями та відбійними молотками. 

Малювання портретів Шевченка - не на замовлення і не за гроші для Федора Кучера стало своєрідною спокутою за колабораціонізм минулих років.

Звичайно, ці наївні портрети великої художньої цінності не несуть. Проте, якщо поглянути на творчість дивака-Кучера як на мистецтво аутсайдерів, бачимо симптоматичні прояви колективної свідомості. Для художника патерналізм дій є шляхом до очищення: образ національного героя він повтоює як мантру  - «Поки я малюю Тараса — я живу» - каже він.

В наступному залі так само можна зачіпитися за переосмислення Шевченка - тут представлені величезні шпалери, своєрідна репліка на офорт Шевченка “Вечір в Альбано поблизу Рима/Ліс/”, створенний митцем у період після заслання. Фрагменти офорту, збільшені в кілька тисяч разів, органічно заповнюють колосальний простір Мистецького Арсеналу і розкривають можливість переведення робіт Шевченка в монументальний формат, а за тим і глибше або навіть нове їх прочитання. 

 

Інший цікавий акцент - вторинність шпалер по відношенню до оригіналу зачіпає питання його вторинності по відношенню до картини Михайла Лебедєва,  яку й відтворив Шевченко у своєму творі. Така тонка постмодерна гра зтирання граней між оригіналом та реплікою, в межах цієї виставки звільняє глядача від усталених шаблонів щодо сприймання творчого доробку Шевченка, який можна побачити в основній експозиційній частині.

***
Облишаючи позаду міфологеми та переосмисоення, глядач потрапляє в другу частину виставки, де опиняється сам-на-сам із справжнім Шевченком - роботами, яких торкалася  рука художника. Якщо врахувати десятиліттями нарощений м’яз ідеї про великого генія, така зустріч принесе немало відкриттів. Перше з них можно коротко постулювати так: Шевченко був перш за все людиною, такою як і кожен з нас - з простими матеріальними потребами, емоціями, переживаннями та радощами життя.

 
Таку напругу між усталеним в колективній свідомості образом Кобзаря та реальною людиною, яку глядач вбачає в представленій в Арсеналі графіці, можна легко пояснити.

Варто спершу зробити невеликий ліричний відступ, і згадати, що за часів проживання у Петербурзі та навчання в Академії мистецтв, Шевченко працював над першою книжечою Кобзаря. Але в ній немає жодних натяків на його особисті переживання та відчуття, що пов’язані з навчанням в Академії чи проживанням в серці міста - на Васильєвському острові. Його поезія, центральним образом якої стає Україна,  вибудовується в дусі притаманного Європі ХІХ століття романтичного націоналізму.

 
І поки поезія складалася рядками для майбутнього цілої нації, простором для розкриття особистих почуттів Шевчена залишався щоденник та образотворче мистецтво.

Саме через те, що сам Шевченко у своїх поетичних творах залишав власні переживання поза увагою, його нащадки з легкістю ідолізували його як Святого духа. Насправді ж бачимо людину, яка теж час від часу робила селфі (“Автопортрет в темному костюмі”, “Автопортрет у шапці та кожусі”, “Автопортрет у світлому костюмі”, “Автопортрет з бородою”) та не гребувала “блудницями” (“Сама собі в своїй господі”).

 

Тарас Шевченко. “Сама собі в своїй господі”. 1859

На виставці представлено графіку, яка відноситься до усіх трьох періодів художньої творчості Шевченка: роботи доакадемічного часу до заслання (1830– 1847), твори років заслання (1847– 1857) і ті, що були виконані після повернення із заслання (1857–1861). Більшість з представлених робіт експонується уперше, а до цього часу зберігалися в запасниках  Національного музею Тараса Шевченка. 

Багато з представлених тут робіт є копіями на роботи митців-класиків та сучасників. Але найбільш цікавими видаються малюнки та гравюри з сюжетами власної “постановки”, в яких вже проглядається Шевченко-романтик. Бачимо, що цим малюнкам притаманні усі характерні риси романтичного націоналізму, в якому підносяться категорії етнонаціонального і народного та домінує імператив національної ідентичності. 

Так, зокрема, в роботі «Сліпий/«Невольник»/ (1843.) cюжет малюнка відповідає словам поеми: «Отак на улиці під тином ще молодий кобзар стояв і про невольника співав. За тином слухала Ярина», що притаманно засадам романтизму, який звернення до національних художніх джерел бере за основу. 

Тут  варто провести паралелі з теперішнім часом і поглянути на сучасне мистецтво: сьогодні художник є так само романтиком, який здатен ідентифікувати вади суспільства та стати політичним активістом задля зміни світу на краще. Можна навіть в музеї не ходити: на Майданах усього світу - від Києва до Тахріру - побачимо молдих художників, які стоять в авангарді революційних процесів.  

Але особливу увагу привертають медитативні пейзажі, що їх Шевченко малював у період заслання та, зокрема, під час участі в Аральскій та Каратауській експедиціях. Видовжена композиція та  начерковий характер цих пейзажів, виконаних дуже тонко та майстерно, передають як відчуття “походних” умов, так і масштаб краєвидів, що їх змальовував для себе митець із позначкою “на пам’ять”. 

 

Тарас Шевченко. "Токпак-Атисе-Аульє", 1849

Факти про “відомого” Шевченка свідчать, що під час заслання він багато думав і писав про Україну - так культивується образ незламного бунтаря, що повстає проти системи.  Маловідомі пейзажі, що були створені у цей період і наразі представлені в Арсеналі, лише доповнюють образ Шевченка-романтика, але у більш класичному розумінні - людини-бунтаря, що відвертається від проблем цивілізаційного буття і, спрямовуючи свій погляд на природу, вдається до споглядання.

В цих легких пейзажах ми бачимо іншого Шевченка - покинутого та самотнього, залишеного наодинці з примітивним побутом казахів  та шукаючого відради в мовчазному діалозі з природою. Ці краєвиди, можливо вже зникли з лиця Землі як і саме Аральське море - згадка про них існуватиме в архівних “несуттєвих” малюнках класика так як і сучасні романтики залишають згадки про свою самотність за допомогою миттєвих зображень в Instagram.