“Кляті анархісти! Казна-що про себе думають. Не доросли ще до міністерств.” -  Літні жіночки, співпробітниці Міністества культури лаються собі під ніс: їхні робочі місця блоковані вже кілька днів поспіль, і наразі повернення до насидженої буденної праці беззмістовного перекладання паперів для них важливіше за проблеми якоїсь там революції чи культури.

Звичайно, їх не можуть не дратувати молодики в камуфляжах, які цілодобово сидять в холі, запититують прізвище, посаду, мету відвідин міністерства; дратує, що тепер сюди може прийти кожен, хто вважає за потрібне сказати своє слово щодо сучасного або майбутнього стану культури. Їм важко зрозуміти: як ці молоді нахаби сміють не шанувати адміністративні установи як щось сакральне. Важко вичавити зі своїх сердець рудименти Радянського Союзу.

 

За минулий тиждень в Мінкульті активності було більше, ніж, як мінімум, за весь останній рік і, хоча для висновків іще зарано, він став свідком історичних подій, що їх авансом можна назвати маленьким Майданом. 

Почалося все 22 лютого з банального для цих часів захоплення чергового міністерства, хоча воно було дуже формальним - охорона Мінкульту не чинила опору, дозволивши активістам та сотенникам зайти до приміщення, опломбувати кабінети та зайняти підвал. 

Сюди почали підтягуватися представники місцевої художньої сцени, і вже до вечора з ініціативи музиканта гурту “Мандри” Сергія Фоменка, режисерів BABYLON’13 Лариси Артюгіної та Івана Сауткіна, а також інших активістів Майдану була створена Асамблея діячів культури України. 

“У творчій громаді - пояснює Артюгіна - назріла фантастична потреба сформувати орган впливу на структурні зміни в державній системі. Асамблея - це найбільш прийнятний для людей культури варіант самоорганізації, оскільки він має горизонтальну структуру і будь-хто може доєднатися. Ми втомилися від державних органів, які не мають жодного уявлення про те, що відбувається у творчому середовищі. Я упевнена, що асамблея буде ефективною. Коли зібрався перший Майдан, мало хто вірив у те, що він призведе до імпічменту Януковича та початком змін у системі влади. Я вважаю, що зараз настав час для нашого - людей творчості - бою. Без гвинтівок та коктейлів Молотова. Зараз ми не бачимо відкритого ворога - часто він всередині нас і проявляється через застарілі системи мислення. Тому асамблея має виграти цей бій. Люди з Мінкульту кажуть: “Боже, це ж переворот!” Це не просто переворот. Це -революція!””

У першій заяві АДК йшлося про те, що віднині Асамблея бере контроль над державним апаратом управління культурною політикою України.

Така амбітна заява, тим не менше, не вразила багатьох з ключових нині фігур у мистецькому середовищі. Для деяких з них невдалий досвід 2005 року, коли митці об’єдналися в подібну ініціативу задля вирішення майбутнього української культури та закинули цю справу після призначення на пост міністра Оксани Білозір, виявився вирішальним. Олександр Ройтбурд, зокрема, написав: “в 2005 принимал участие, поэтому сейчас не принимаю и больше никогда не приму.”  

Поки вони спостерігали за перипетіями Асамблеї з соціальних мереж, а хтось і взагалі не вигадав нічого кращого, аніж вдатися до фейсбук тролінгу, - її склад поповнився активістами Ініціативи самозахисту працівників мистецтва та Центру візуальної культури, а також іншими діячами сфери візуального мистецтва, кінематографу, музики, естради та цирку, музейниками. Багато з них, насправді, чекали моменту втручання в політику Мінкульту. ІСПМ, зокрема, вже кілька разів пікетували Мінкульт, а активісти ЦВК планомірно займаються інституціональною критикою.

 

Про те, яким чином вібувалися щоденні збори Асамблеї, можна написати окремий текст, згадавши хаос, ейджизм та небажання слухати опонентів. Вже на другий день Асамблеї було прийняте рішення поділитися на “цехи” за напрямками діяльності або інтересами. Спостереження за роботою в цехах та на загальних зборах додавало скепсису через тотальне “я, мені, моє”: часом було не зрозуміло, чи дійсно присутні збираються демонтувати радянську систему, чи лише налагодити її для себе таким чином, щоб отримувати тревел-ґранти та можливість виїжджати на численні бієнале за кородон. 

 

Конструктиву було мало ще хоча б тому, що учасники Асамблеї постійно ходили по колу суперечностей, починаючи з волі до скасування такої рудиментарної радянської установи як Мінкульт, але зрештою приходячи до необхідності терміново визначити свого кандидата на пост міністра. “Тільки цей кандитат не повинен мати комуністичне минуле!” - кричав хтось із зали. 

Свої вимоги до майбутнього міністра творча спільнота сформулювала і поширила в мережі, але забула врахувати: ті, хто ділять портфелі, живуть в паралельному інтернеті.

Так чи інакше, час прискорився і стало відомо, що з великою вірогідністю посаду міністра обійме так званий “голос Майдану”, актор Київської академічної майстерні театрального мистецтва Євген Нищук. Заради справедливості варто відзначити, що велика кількість учасників Асамблеї виступила з підтримкою цієї кандидатури, навіть незважаючи на її невідповідність зазначеним вище вимогам - Творчі спілки, зокрема, виступили з офіційним листом підтримки. 

Серед кандидатів опинився і відомий режисер та продюсер, засновник театру “ДАХ” і фестивалю “Гогольфест” Влад Троїцький, який завітав на збори Асамблеї та сказав, що в країні перш за все потрібно розробити концепцію гуманітарного розвитку, і що він буде цим займатися в будь-якому випадку - з Мінкультом чи без. 

Лідером за результатами інтернет-опитування серед учасників групи АДК в мережі фейсбук стала керівник програми “Динамічна культура” в фонді “Розвиток України” Олеся Островська-Люта, яка справді відповідала вимогам, крім того, як видно з її практики роздачі грантів, розуміється на необхідності плюралізму в культурі. На Асамблею завітала на самому її початку, після чого зосередилась на роботі в подібних паралельних програмах.

Олеся Островська-Люта: “Я вважаю, що в Міністерства є шанс зараз зробити багато корисних речей. Серед них, наприклад, більша автономія національних інституцій культури. Скажімо, музеїв. Запровадження виконавчих і експертних рад, практики довгострокового стратегування, рівного доступу до наявних ресурсів для різного типу інституцій і об’єднань. Безумовно, потрібен аналіз і зміна законодавчого поля. Мені здається, це дуже добре зрозуміло практично всім учасникам процесу. Асамблея - один із корисних інструментів громадського моніторингу і висунення пропозицій. Треба розуміти, що далеко не єдиний. Наприклад, доволі багато інструментів уже вироблено. Скажімо, треба подивитися, які напрацювання є в Центру культурних досліджень. Коротко кажучи, і пробачте за пафос, але він тут доречний, перед нами величезний шанс на позитивні зміни, Асамблея може бути в цьому дуже корисною. Відкритим, як я розумію, залишається механізм такого моніторингу, прийнятний для всіх сторін – Міністерства, різних груп громадськості (Асамблея не єдина), підпорядкованих міністерству інституцій тощо.”

 

Дебати не вщухали, портрет Тараса Шевченка мирно висів над столом, щодня у своєму вузькому колі активісти знову і знову повторювали: кандидатура міністра має бути узгоджена Асамблеєю. Галерист Євген Карась, спираючись на досвід 2005-го, наголошувавн на тому, що допоки Асамблея не є легітимним суб’єктом переговорчого процесу між владою та експертним середовищем культури, вона може лише сподіватися на успіх бути почутою. У відповідь йому кричать: “Це революція. Нам не треба чекати легітимізації.”

Але проблема, як би некоректно це не звучало, крилася значно глибше: нового Міністра мав символічно схвалити Майдан. А Майдан здебільшого складається з простих людей, які у “мирний” час дивляться футбол та усілякі шоу на кшталт “Україна має талант”. І це не через те, що вони бидло чи жлоби. Це через відсутність у країні культурної політики, що зрештою призводить до невтішних казусів, коли громада не розуміє: окрім досвіду в рекламі шампуня та задатків поп-зірки, міністр повинен бути серйозним аналітиком, дослідником та менеджером в галузі культури.  

Тобто у більшості з тих, хто був по “цей” бік барикад новопризначений міністр не викликає суперечностей, культура - це хор Вірьовки та ідея про портретик Кобзаря у кожній хаті, Мінкульт - ну… є така установа.

І тут до “діячів мистецтва” є питання: може, треба хоча б частково відключитися від тревел-ґрантів та подбати про низові ініціативи? І думати не лише про демонтаж Мінкульту, а й про те, що і хто може прийти натомість. Бо революція - це ж така річ, що без тиску з низів не має практичного сенсу.

Відтак, ЦЕ трапилось. Під оплески Майдану на його головній сцені Євген Нищук отримав нову роль. Його перша зустріч в усе ще заблокованому міністерстві - зустріч з Асамблеєю.

 

Міністр культури Євген Ніщук

Цього разу в залі тихо. Новопризначеного міністра слухають, поки він патетично закликає присутніх “силою мистецтва зшити Схід та Захід України”. Він виглядає упевнено, контролює свої слова та жести - важко уловити, чи він грає, чи, “вдягнувши” на себе нову посаду, дійсно відчуває себе Міністром. 

Євген Нищук: “Мені казали: ти талановитий актор - грай собі та не лізь куди не треба. Але я вважаю, що коли країну так божевільно трясе, то люди, які здатні вести за собою, які мають вплив на певні кола, на якусь частину населення брати на себе відповідальньність - не примха, а місія.”

Але, менше з тим, головне, що збори пройшли краще, ніж можна було очікувати. І хоч про самоусунення мови не велося, Нищук підписав Меморандум Асамблеї, пообіцяв звільнити діючих заступників, провести аудит, регулярно зустрічатися з Асамблеєю, за якою залишається одне із приміщень Мінкульту. Він погодився з тим, що Мінкульт вимагає реформ і взагалі був налаштований рішуче.

А на виході пообіцяв ART UKRAINE інтерв’ю і щоб для цього його зловили затра в обід.

Але на завтра, це був вже зовсім інший Мінкульт - не революційний, не окупований. Його кабінети знову заповнили роздратовані функціонери, які здатні до істерик щоразу, коли хтось сміє самою своєю присутністю нагадати про виконання робочих обов’язків. Не дарма після його захплення на титульній табличці з’явився легендарний напис “Прачечная”.

Спроба зустрітися з Міністром перетворилася на провальну ходу кабінетами крізь лапи пострадянських церберів. На дверях приймальні міністра пишуть: “Поважне товариство! Інформуємо, що формою привітання з призначенням на посаду Міністра культури України Є.М.Ніщука є вітальна картка, або телеграма.” 

Які б, припустимо, якнайкращі наміри не були у новопризначеного міністра, видається, що цю систему так легко не змінити - так сильно за неї чіпляються зубами. Можливо, усі три місяці свого терміну він зможе присвятити лише святкуванням ювілеїв Шевченка. Але було б наївно очікувати, що такі речі, як перезавантаження системи відбуваются за тиждень. Головне, що наразі в Мінкульті оселилася крапля з Майдану. Робота тільки почалася і лише час зможе довести її ефективність.