Олена Правило, культурний активіст, співзасновник та Голова Ради Конгресу активістів культури, напередодні початку роботи Третього міжнародного конгресу активістів культури, розповіла про те, чому варто вірити в громадянське суспільство, гуртуватися та знаходити порозуміння у питанні реформ і не лише їх.

Будь-яка діяльність з розвитку культури в нашій країна − це боротьба із системою бюрократії та людей «не на своєму місці». Наскільки змінилася ситуація за ці останні три непрості для України роки саме з боку державних установ?

Я бачу, що деякі зміни є. У напрямку культурної дипломатії активно працює МЗС, хоча не є профільним культурним міністерством. З Мінкультом все дуже прозаїчно. У мене взагалі таке враження, що будь-які реформи в нашій країні починаються і закінчуються на тому, що на верхівку якогось міністерства ставлять цікаву особистість, як, скажімо, було свого часу з Євгеном Ніщуком. Проте одна або кілька навіть яскравих, прогресивних особистостей не здатні змінити всю систему. Тому ситуація залишається такою, як і раніше. Мені здається, що зараз найбільший виклик для української культури і управління країною в цілому полягає у тому, чи в змозі ми переусвідомити всю систему, дійсно впровадити інновації, провести нові реформи. Адже коли ми після Революції Гідності збиралися в підвалі Мінкульту, було зрозуміло, що ми хочемо змін, але не маємо спільного бачення того, як їх втілювати. Зараз вже настав час домовитися. Це взагалі в питанні спільної стратегії дій дуже важлива річ. На моє переконання, реформи не відбудуться, поки люди в своїх головах не переусвідомлять підхід до них, до того, як мають відбуватися трансформаційні процеси.

 

Олена Правило

 

Чи змінилося ставлення у самому культурному середовищі до альтернативних організацій, що намагаються працювати у сфері реформування культури?

Зараз ми активно думаємо над проектом адвокації культури. Одним з її важливих аспектів є спільне міркування. Для того, щоб людина усвідомила, яким у неї може бути майбутнє, вона повинна крок за кроком прийти до цього усвідомлення. Бо коли тобі дають готове рішення, мозок не бачить шляху, стратегії, тактик. З’являється страх змін, а це дуже сильний страх. Тому, як на мене, будь-яка стратегія реформ повинна починатися зі спільної домовленості, спільного бачення того, чого нам хочеться.

 

«Конгресу» два роки. Від чого, з вашого досвіду, залежить довготривалість таких проектів? Як подовжити їм життя, щоб прогресивна ініціатива не загинула через брак, наприклад, коштів?

Я активно думаю над питанням сталих фінансових надходжень. Можливо, система таких ініціатив повинна мати диверсифіковану модель. Тобто, це можуть бути надходження з якихось державних програм, фондів, іноземних інституцій. Але важливо, щоб це була підтримка окремих проектів, а не всієї організації, бо тоді вона вже не буде незалежною. Для «Конгресу» я бачу підтримку членськими внесками. Зрозуміло, що вони не будуть великими. Це скоріше додатковий стимул до розвитку, адже чим більша організація, тим більше у неї можливостей. Два роки ми тримаємося на волонтерстві. Проте це часом дестабілізує, не дає зосередитися лишень на власній діяльності. Стосовно державної підтримки, то в нинішньому стані справ я в неї не вірю. Все, що у нас подається як державна програма з розвитку чогось, в результаті виявляється профанацією. Я вірю в громадянське суспільство і його силу – щоправда, тут ще необхідна самоорганізація, спортивно-бізнесовий запал, узгодженість дій, а з цим буває важко.

 

Один із головних культурних європейських трендів цього року − відмова від статусності мистецтва, обраності митця. Чи реально його перенести в нашу культурну традицію?

На мою думку, весь секрет успішності цього тренду полягає в залученості. В Європі музеї, театри, галереї виходять за свої стіни. Там питання полягає в тому, чи проводять культурні інституції якісь дослідження, чи впроваджують нові підходи у роботу з аудиторією. Я спілкувалася з працівниками одного з музеїв Швеції, який має власну територію. На ній вони будують спеціальну секцію для емігрантів, пояснюючи це так: «Уявіть, що ці люди будуть жити серед мистецтва, історії, у них виростуть діти. У нас буде нова категорія відвідувачів − абсолютно лояльна та прив’язана до музею». Це вже довготривале бачення. Тут мова не лише про те, щоб вийти за певні рамки, а про те, щоб залишити по собі щось вагоме, щось, що дійсно створює перспективу. Нам саме цієї довготривалості, перспективності і не вистачає. Найчастіше перемагають страхи. Я розумію, що у нас було минуле, яке привчило діяти за такою схемою. Проте я впевнена: чим більше людей практикуватимуть візіонування майбутнього, тим більше у нас буде успіхів. Ще одна запорука цього успіху − це малі та великі групи, діалог у них. Тому цього року на «Конгресі» робитимемо головний акцент саме на спільнотах, а вже подальші – на адвокації культури в спільнотах і не тільки.

 

 

Але ж це, знову таки, піде у розріз традиції, яка сформувалася у пострадянський період, за якою будь-яка культурна ініціатива чи поступ − результат пасіонарної діяльності…

  

Так, колективізм для нас − червона ганчірка (як, напевно, для німців – націоналізм). Але спільна діяльність у громаді не має такого відторгнення. Тому, здається, є шанси. Мені цікава саме така форма співпраці ще й з точки зору психології. Адже я розумію, що діяльність у спільноті − це проходження від свого власного «я» крізь певні етапи до розуміння того, що навколо тебе. Особистість тут виступає основою, на яку накладаються шари переконань, оточення, зацікавлень, місії. Дуже важливо розуміти, що самореалізовуватися, виконувати місію можна з користю для громади. Будь-який проект неможливо запустити самому. Літературний фестиваль, активний відпочинок у місті − це все вимагає залученості команди. І лише завдяки участі інших людей найпростіші проекти можуть перетворитися на історії успіху.

 

Від першого «Конгресу активістів культури» минуло два роки. Чи змінилися якісь позиції, наприклад, в маніфесті? Адже раніше в ньому йшлося про «потребу радикальних змін культурних орієнтирів з пострадянських на європейські». Але ж пострадянський період дав низку унікальних культурних явищ в мистецтві, музиці, літературі. Навіщо відкидати те, що є природньою частиною розвитку?

Постреволюційний маніфест взагалі був дуже радикальним і допомагав нам рухатися до дій. Він і досі допомагає, але ми завжди зацікавлені перевіряти його на актуальність. Власне, через все те, що ви сказали, я беру участь у проекті «Транзитне покоління» – це дає можливість дослідити, як «радянщина» впливає на мою свідомість і свідомість близьких мені людей. Виявилося, що у нас багато спільного зі східними німцями, які народилися в 1980-х роках. Я також зрозуміла, що ми не працюємо зі своїм історичним минулим, сприймаючи його як травму, закриваємося, заперечуємо чи навпаки − романтизуємо, але не працюємо. Якщо це має бути діалог, то який? Між ким і ким? Поколіннями, цінностями? Ми намагаємося знайти всі ці відповіді через проекти, обговорення. Звичайно, було б чудово, якби цьому питанню приділили увагу більш системно і на державному рівні. Але я згодна, що зрікатися минулого без жодної уваги до нього ‒ хибно. Наше ставлення до радянського − це прототипування того, що ми робитимемо із конфліктом із Росією, як ми говоритимемо про нього, коли мине певний час. Це виклик не лише культурі…

 

 

Наостанок: яких висновків, роботи над помилками, нових горизонтів чекати від цьогорічного «Конгресу»?

Цього року ми вирішили зробити не одну велику подію у форматі «Зібралися, поговорили і розійшлися», а кілька заходів. Ми зрозуміли, що розвиток роботи зі спільнотами має бути постійним діалогом. Неправі ті, хто кажуть, що розмови нічого не дають. На власному досвіді ми переконалися, що саме через розмови можна домовитись про спільне і діяти разом. Ми зустрічаємося, обговорюємо, створюємо нові сенси, проекти і успішно їх реалізовуємо. Тому «Конгрес» складатиметься з багатьох подій. Один раз на місяць будемо робити мережеві вихідні. На першому такому заході розповідатимемо про те, як утворюються культурні спільноти, як вони працюють. Чекаємо на десять європейських експертів, які покажуть своє бачення в питаннях Спільнот та Адвокації. Адвокація культури – зовсім нова тема для нас. І ми звернемо увагу на те, яким чином можна розпакувати стратегію, над якою працювало багато людей, що із цієї загальної рамки можуть взяти активісти для себе, чи здатні  вони щось конкретне змінити. І, власне, яким чином ми можемо говорити про культуру і показувати результати для тих спільнот, які поки не залучені до теми культури. Ми хочемо з’ясувати, чи є культурні діячі, митці учасниками соціально-політичних діалогів. Адже коли ми кажемо, що культуру ніхто не чує, виникає зустрічне запитання: а чи ми знаємо, що відбувається в нашій країні? Для того, щоб почули нас, треба почути інших. Ми прагнемо вийти на загальний план дій. «Конгрес» цього року налаштований на те, щоб досягти змін: якщо не на законодавчому рівні, то це, принаймні, мають бути зміни дискурсів, ролі медіа, політики. Ми розуміємо, що це виклик, але я вірю, що якщо до цього підключиться багато людей, і кожен зі своєї позиції буде щось говорити про те, що «Культура має значення», то ми зсунемо ситуацію з мертвої точки і почнемо рухатися вперед.

 

***

 

Анастасія Герасимова – журналіст, копірайтер.