Вже завтра неподалік Чорнобилю в місті Славутичі відкриється перший фестиваль кіно та урбаністики під лаконічною назвою - “86”. І хоча подія відбуватиметься уперше, на неї давно очікували в столичних культурних колах і вносили ці чотири дні - з 24 по 27 квітня - у свої календарі. 

Найбільш спокусливим видається те, що фестиваль такого рівня проводитиметься далеко за межами Києва. Славутич - це наймолодше українське місто, а його унікальність дезорієнтує будь-якого туриста: тут важко зрозуміти, чи ви знаходитесь в якомусь європейському місті, чи переживаєте флешбек до Радянського Союзу.

ART UKRAINE так само збирається відвідати “86” і розповісти про свої враження, а напередодні відбуття в Славутич зустрівся з організаторкою фестивалю Надією Парфан. В спеціальному інтерв’ю Надія розповіла нам про те, чим є урбаністика і чи є вона в Україні, а також поділилася ідеями щодо майбутноьої події.

 

Надія Парфан та Ася Баздирєва. Фото: Артем Стретович

 

 

Ася Баздирєва Почнемо зі словника, адже в українській мові слово “урбаністика” нове і поки що не має визначення. Цікаво, що ти, як людина, яка вирішила організувати фествиаль урбаністики, вкладаєш в це поняття.

 
Надія Парфан Урбаністика - це іншомовне слово, що походить з Північної Америки; це наукова дисципліна та сукупність дискусій, що пов’язані з побудовою нових міст у новому світі.  Коли європейські колонізатори прийшли в Південну Америку, вони знищили все місцеве населення і все, що було ними створено. Після чого почали будувати все з чистого листа - саме тоді виникло раціоналістичне планування з відомими нам авеню та прямими кутами. Тобто від початку урбаністика передбачала оптимальне планування: вулиці перетинаються під прямим кутом, бо це зручно для транспорту. 

В Європі міста будувалися іще задовго до виникнення автомобільного транспорту, тому вони здебільшого наслідують середньовічну структуру - центричну. Відтак урбаністика притаманна новим містам і для нас ця дисципліна ще є новою. Але на відсутність урбаністики можна подивитися під іншим кутом - у нас є історія, є заснований у п’ятому столітті Київ і фрески у Софійському соборі. На жаль, ми не цінуємо свою історію і не користуємося можливостями грамотної побудови міста в уже існуючому середовищі.

А сьогодні для урбаністики притаманна міждисциплінарність - це широке поле, де люди різних спеціальностей - від технічних до гуманітарних - виробляють концепції хорошого міста. Це пов’язано з тим, що зараз більшість населення світу живе у містах.

Чи є в Україні така наука і хто нею займається?

— В Україні є аналоги такої науки, але називаються вони інакше. Наша урбаністика пов’язана з вивченням історії наших міст: урбанізацією в 30-ті роки та після Другої світової війни, а також індустріалізацією. Тобто весь радянський модернізаційний проект включав у себе й урбаністичний проект: колективізація в селах, побудова великих промислових об’єктів в містах, на які була потрібна робоча сила - люди приїжджали в міста і їм треба було селитися. У нас велика традиція урбаністики, вона просто невивчена та недооцінена.

В Україні цим займаються, з одного боку економісти, соціологи та демографи - вони вивчають суспільство та міграційні процеси в ньому. Так, зокрема, інститут паспорту був запроваджений уперше в Радянському Союзі з метою контролювати притік сільського населення в міста. З іншого боку, наша частина світу відома найбільшими проектами соціального житла. Мікрорайони з панельками, в яких виросла більшість з нас, є такими масштабними артефактами радянської і зараз пострадянської урбаністики.

Мені здавалося, що в Україні урбаністикою займаються лише активісти - саме вони лобіюють побудову велодоріжок, захищають пам’ятки культури і взагалі переймаються тим, як і в якому місті нам усім жити.

— Наш пострадянський підхід до урбаністики англійською описується як top-to-bottom - він вертикальний і ієрархічний, рішення приймаються зверху і проштовхуються до низу. В західній урбаністиці кажуть, що рішення мають прийматися, в ідеальному варіанті, знизу вверх, а на практиці мова йде про збалансований підхід. У нас виходить так, що думку активістів враховують після того, як приймається рішення, або взагалі не враховують. Сама ідея того, що голоси громадян і громадянок, які живуть у місті, можуть бути почутими та врахованими є для нас новою, адже раніше була планова тоталітарна економіка і який-небудь Сталін міг вирішити за всіх, скільки, скажімо, пам’ятників потрібно селу Чаплинці. Але місто - це складна система, і в ньому має функціонувати механізм його дослідження. З цим чудово справляються антропологи та соціологи, досліджуючи потреби громадян. Мер Львова Андрій Садовий, наприклад, заснував “Інститут міста”, який, можна сказати, займається інституціоналізованою урбаністикою.  Колись я займалась питанням велодоріжок в Дарницькому районі міста Києва і також мусила співпрацювати з владою. Але це було складно, оскільки мерія дуже інертна і для того, щоб все працювало належним чином активізму недостатньо.

Урбаністикою зараз називають все підряд: від можливості придбати квиток на літак прямо на трамвайній зупинці до можливості з нуля побудувати нове місто. Тому, коли ви кажете про фестиваль урбаністики, не зовсім зрозуміло, про що йдеться.

— Фестиваль урбаністики і справді звучить провокаційно, а насправді ж ми тільки починаємо проскановувати цей грунт. Чим цікавий Славутич - це пам’ятка зрілого радянського модернізму. Там багато кварталів, кожен з яких будувала окрема радянська республіка. Представники цих республік приїхали в Славутич і за два роки - 3 1986 по 1988 - збудували це місто: там є Єреванський, Талінський, Тбіліський та інші квартали, в яких стоять типові житлові проекти з цих республік. Можна сказати, що ціле місто є музеєм радянської житлової архітектури. Там є досить дивні для нас речі, пов’язані з кліматом: наприклад, в кавказьких кварталах є збільшені балкони або шашличниці в дворах.

Тому, коли ми кажемо про урбаністику, ми хочему звернути увагу на це місце як на артефакт містопланування. Крім того в нашій програмі є дискусійна платформа, на якій ми будемо говорити про економіку культури малих міст. Феномен малого міста - це теж радянський та пострадянський артефакт, який зникає за умов нинішньої форсованої урбанізації. І поки ці міста існують, ми запрошуємо активістів і культурних менеджерів приїхати в Славутич, представити свої проекти і, може, згодом це перетвориться  співпрацю.

Ти згадала радянський урбанізм, який був такою утопією не лише про те, як будувати міста, але і якого способу життя мають дотримуватися його мешканці…

— Це класичний тоталітаризм, який є дуже небезпечним. Але у той же час мене це наштовхує на більш філософське питання про те, що таке простір і якою є його важливість. Адже людина, яка зростала на мікрокрайоні відрізняється від тієї, яка зростала в середмісті між історичної архітектури. Середовище впливає на людину і це факт. Інше питання - що з цим робити? Радянський тоталітарний проект виховував слухняних робітника чи робітницю, які підкорялись та пригнічували своє особисте на користь колективного - очевидно, що цей варіант не прийнятний. Але ж можна проштовхувати якісь зважені ідеї: критично ставитись до матеріалістичних цінностей і обмежити практики споживання на рівні міського простору. Сьогодні весь публічний простір комерціалізований і, якщо ти хочеш десь побути, ти маєш щось купувати. Але ж можна робити це громадським та доступним для всіх. От ми зараз знаходимось в ботанічному саду - одне з небагатьох місць, де людина може просто прийти і погуляти безкоштовно. Думаю, що у такий дуже ніжний спосіб можна розвивати та впливати на людей.

Чому темою першого фестивалю урбаністики обрано саме Чорнобиль?

— Перша причина - це Славутич як місто, що пов’язано з Чорнобилем. І тому фестиваль називається 86. Є ціле покоління людей, народжених 1986 року, і, окрім розуміння трагедії і драми, що відбулися, нам усім є що сказати і про що поговорити.Є певне протиставлення Прип’яті та Славутича.  Прип’ять - це місто-привид: там нікого нема, радіація, біль, спогади. А є Славутич, де все навпаки і навіть радіація менша, ніж у Києві. В Ленінградському кварталі, зокрема, виходиш із будинку і потрапляєш у ліс. І це так психоделічно і круто! Але говорячи про Чорнобиль, його завжди пов’язують з Прип’яттю, з катастрофою. А про протилежні речі ніхто не говорить та не цінує.

Друга причина полягає в тому, що я та Ілля Гладштейн багато займалися кіно та дотичними до виробництва кіно справами. Так, зокрема, я маю досвід роботи з людьми, що проводили зйомки в Чорнобилі. Існує певний кінематографічний феномен - Чорнобиль в кіно - і ми хотіли з ним попрацювати, поговорити про це, осмислити.Ми сподіваємось, що цей фестиваль буде поштовгом до того, щоб люди по-іншому дивилися на якісь усталені речі.

 

Надя Парфан. Фото: Артем Стретович

Наскільки я знаю, надалі ви також плануєте працювати з маленькими містами, досліджуючи та розвиваючи в них культурні ініціативи…

— Якщо ми уявимо карту українського культурного простору, побачимо, що більшість актуальних культурних процесів сконцентровано в Києві, решта - міста мільйонники: Львів, Одеса, Харків, трошки Дніпропетровськ та Донецьк; а потім - вакуум. Це проблеми політичного та гуманітарного характеру. На мій погляд є проблемне поле - це не лише  Схід-Захід, але й мегаполіс-провінція. Потрібно відходити від такої жорсткої централізації ресурсів у бік маленьких міст. Настав час нам, киянам, інвестувати свій досвід за межі Києва.

Звучить дуже альтруїстично!

— Це радше прагматично: певні типи проектів в Києві просто неможливо зробити через місцеву кон'юнктуру. А ринок нерухомості практично унеможливлює оренду приміщень.В маленьких містах натомість можно отримати локації майже безкоштовно, а міська влада є дуже відкритою до нас.

 

Але в той же час в Києві можна розраховувати на значно більшу аудиторію. Чи не боїшся ти, що на фестиваль збереться небагато людей?

— Мені наразі не дуже цікаво працювати з великою аудиторією. Я знаю, шо обсяг досвіду, який я можу скурувати - приблизно сто людей. А от тисяча людей - це щось дуже масове і я не впевнена, що зможу відчути та зрозуміти їх почуття. Тому я навіть рада, що на фестивалі не буде великої кількості людей, а ті, хто вирішать приїхати, зроблять це свідомо і будуть вже трішечки підготованими.

Крім того, наша мета - працювати з місцевою спільнотою. Ми дивимось на Славутич як на майбутній культурний центр і платформу, куди раз на рік з’їжджатимуться усі міста. В першу чергу хочеться, щоб саме мешканці Славутича винесли з фестивалю щось для себе. Тим більше, що наразі більшість чоловічого населення задіяна в будівництві арки-укриття на ЧАЕС і робитимуть це до 2045 року. А що буде далі? Я побоююсь, що після закінчення будівництва місто просто вимре, бо вся його економіка загнеться. І ми хочемо, створити щось нове. Тому ставка на місцевих і нам страшно, що вони нас розкритикують.

Надія Парфан

 

Культуролог, перекладачка, аспірантка Києво-Могилянської Академії, активістка Феміністичної Офензиви  та Центру Візуальної Культури. Займається дослідженнями в сфері урбаністики, соціальною критикою, організацією культурних проектів.