Ідея поспілкуватися з Оксаною Мельничук виникла під час загальних зборів Асамблеї діячів кульутри України, які відбувалися в іще захопленому на той момент Мінкульті. Тоді Оксані вдалося звернути увагу громади на необхідність правильних акцентів у задачах асамблеї (демонтаж радянської системи в міністерстві, а не самого міністерства) та висунути кілька можливих кандидатур на посаду міністра, які й були пізніше включені у шорт-лист. 

Оксана Мельничук є завідувачкою відділу культурної політики  Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України і співпрацювала з усіма мінстрами культури, починаючи з Богдана Ступки. Якщо врахувати, що цей інститут мав безпосереднє відношення до PR-кампанії Януковича, така причетність до провладних структур може справедливо насторожувати тих, хто радикально засуджує будь-яку взаємодію з владою. 

До Асамблеї Оксана ставиться дуже критично, зазначаючи, що група митців не здатна професійно займатися розробкою культурних стратегій. ART UKRAINE, який раніше вже писав про Асамблею, заради об’єктивності вирішив представити інший погляд  на ії перспективи.

Ми зустрілися в лоббі готелю Україна, де наразі Оксана запрошена до роботи в медіа-центрі UA CRISIS, що був створений для захисту українського інформаційного простору. 

Ася Баздирєва Під час зібрання Асамблеї ви зазначили, що український інформаційний простір, особливо в Криму, зараз в небезпеці і що ви були серед тих, хто намагався завадити російській пропаганді... 

 

 

Оксана Мельничук Це була група людей, які моніторили ситуацію і намагалися протидіяти пропаганді. Я намагалася  пробитися в РНБО аби підняти питання захисту інформаційного простору. Зрештою був створений центр UA Crisis, де працює група провідних піарників, які тривалий час займаються позиціюванням України у світі. Протистояти російській пропаганді дійсно важко.

Видається, що інформаційну війну ми вже програли... 

 

— Ніколи не можна займати таку позицію. Будемо вважати, що зараз ми лише відступили на крок назад, аби перегрупуватися та організуватися, адже в Україні до цього часу ніхто не займався інформаційним простором.  Інакше ми мали б потужний канал громадського телебачення та культури. У нас не склалася б така ситуація з усіма її наслідками. Росія провадить хижацьку культурну інтервенцію, а Україні час зрозуміти — добро має бути з кулаками або з добрим мозком.

Зараз нам потрібно звернутися до ідеї Махатми Ганді про ненасильницький супротив з низів. Я би навіть замість портрета Степана Бандери, який так хвилює людей на Сході і в Криму, повісила портрет Ганді, якому вдалося мирними шляхами вивільнити Індію з-під гніту величезної імперії. У нього є такий девіз: «Для того, щоб істина перемогла силу, потрібна підтримка усього світу» — це те, що зараз Україна вимагає. Ми боремося за істину, тому подібні гасла ненасильницького супротиву мають увійти в месседжі наших політиків, культурних діячів, молоді. Хоча, як ми бачимо, наш політикум настільки заматеріалізований, що їм навіть важко це в голови вкласти. Скрізь нав’язлива ідея про те, що гроші панують світом. Але ж це учорашній день! Світом панують ідеї і свідомість формує буття, а не буття — свідомість. Задача інтелігенції розвинути саме ідеї. Коли я прийшла на Асамблею, мені здалося, що її представникам це не вдасться.

Чому? 

 

— В усіх потужніх державах та імперіях ідеологія була на першому місці. Для прикладу візьмемо Францію: Людовик XIV оточив себе філософами, музикантами та митцями — ці люди зробили з країни те, чим вона є зараз, і якою ми її знаємо. У кожній державі, де є потужна культурна ідентичність, є сильна ідеологічна складова. Під час Другої Світової війни Гебельс монополізував поняття ідеології, тому пізніше світ відмовився від використання цього слова і тепер, якщо ти його застосовуєш, тебе асоціюють або з СРСР, або з Гітлером. Тому термін «ідеологія» замінили на термін «культурна політика».

 

Ще один французький приклад. У Шарля де Голя був товариш — письменник, борець за справедливість Андре Мальро, до якого він звернувся за допомогою розвинути деморалізоване суспільство. І тоді Мальро створив Міністерство культури і він це злизав з Радянського Союзу. Іронія в тому, що французький досвід був збудований на радянському досвіді. В Радянському Союзі міністерство культури було потрібне для обслуговування комуністичної партії та її ідеології і контролю культурного простору, аби там не виникало крамольних ідей.

Але як керує міністерство культури в сучасному світі: це такий менеджерський центр, який організовує культурно-інформаційний простір, щоб у цьому просторі були всі належні умови для розвитку творчості. Зараз, хоча про це не завжди кажуть відкрито, культура — головний фактор розвитку суспільства. І міністерство культури відповідає за це, і з міністра треба запитувати, чи цей простір для творчості створений. А для ефективної роботи потрібно, аби міністр мав прямий доступ до президента чи парламенту, які мають поділяти його погляд. Тоді не виникатиме питання, де взяти бюджет, а міністерство стає стратегічним об’єктом. І міністр повинен мати справжнє стратегічне мислення. Тому я проти того, аби артистів призначали на такі посади. Я працювала з усіма міністрами, починаючи зі Ступки Богдана Сільвестровича і усіх їх поважаю. Але вони надто вузько спеціалізовані для таких посад.

Тут ваші погляди ідентичні думкам участників Асамблеї, адже вони також виступають за кваліфікованих та досвідчених людей в міністерстві.

— Я не вірю в усі ці громадські зібрання. Вони потрібні, аби люди мали змогу висловитися, аби їх почув міністр та тримав руку на пульсі. Але громадський простір треба організувати таким чином, аби потім був якийсь конкретний результат. Наразі на асамблеї люди просто галасують, а потрібно сформулювати лист пропозицій та віддати його експертам.

 

Коли такі зібрання відбуваються, вони думають, що висловлюють думку всіх. Але, якщо вийти за межі їх простору, виявляється, що в суспільстві є й інші думки, а ідеї, скажімо, асамблеї не є панівними.

 

Завжди є ризик узурпування і, щоб такого не було, у провідних країнах Європи здійснюються дослідження культурних практик населення. Комусь здається, що скрізь повинне бути сучасне мистецтво. Але ним цікавиться менше одного відсотка населення, і якщо ми почнемо нав’язувати його решті 99 відсоткам — матимемо Антисучасномистецький Майдан. 

 

Такі дослідження проводяться приблизно раз на десять років. Ми в Інституті стратегічних досліджень робили подібне. І показники були зовсім не ті, які ми б могли очікувати. 

 

Але треба розуміти, що смаки більшості не є визначальними, інакше матимемо лише футбол та шоу «Танцюють всі». 

 

— Мова йде про розуміння: чим люди цікавляться і чого б вони хотіли. Але це не є єдиним джерелом для формулювання. Є ціла методологія і цим мають займатися люди, які спеціально навчені. В закордонних міністерствах над цим працюють окремі департаменти, які щокілька років досліджують галузь і на базі отриманої інформації виробляють свою культурну стратегію. 

Тому мені смішно, коли кажуть, що зараз асамблея збереться і зможе розробити стратегію — це непрофесійно. Я зараз використовую усі можливості, аби донести до тих, хто займатиметься культурною політикою, що реальна загроза, яка зараз є перед Україною — це дилетантизм і популізм, ось цього не можна допустити. Ризикуємо отримати те, що було з Помаранчевою революцією: крім того, що залишилася притаманна попередникам корупційна система, скрізь поширився дилетантизм та популізм. Я би закликала нашу спільноту прислуховуватися до людей, які професійно в цьому працюють.

 

 Останні два роки в Інституті стратегічних досліджень ми займалися виробленням пропозицій щодо стратегій культурної політики, для чого залучили багато спеціалістів з різних наукових галузей. І навіть ми не наважилися починати втілювати ці розробки у життя, тому що розуміли, що потрібно зробити більше опитувань, більше досліджень. Ми побоялися ризику не врахувати думки окремих верств населення.

За час роботи в Інституті я не бачила людину, яка б могла зайняти пост міністра. Така людина має бути наближеною до політикума. Щоб міністр міг обговорювати культуру з президентом за чашкою кави. Тому під час Асамблеї я висувала кандидатури людей з широким світоглядом, філософів Мирослава Мариновича, Тараса Возняка, Олексія Гараня.  

Розкажіть, чому ви, активна учасниця Майдану, працювали у провладних структурах?

— Так, я працювала в Національному інституті стратегічних досліджень, куди мене запросив Андрій Васильович Єрмолаєв, який створив там відділ культурної політики. Влада Януковича була настільки байдужою до культурної політики, що можна було пропонувати все, що завгодно. Але були люди, які блокували усі ініціативи. Я не раз замислювалася, чи потрібно мені залишатися у провладній структурі.

Але, з іншого боку, можна укорінюватися заздалегідь і потім, коли настане час, вже мати напрацювання і починати діяти. Діяльність радників Єрмолаєва була спрямована на те, щоб проявити середовище мислячих людей. Інститут все ж таки наукова інституція і завжди дистанціював себе від політики. Ми лише виробляємо рекомендації як науковці, а політична кон’юнктура або їх сприймає, або не сприймає. Як правило, вона не сприймала.

 

До речі, саме інститут зробив дослідження щодо ризиків, які можуть виникнути за умов євроінтеграції та за умов Митного Союзу. І ми показали, що вступ до Європейського Союзу несе менше ризиків. Як бачимо, наша доповідь владі не дуже сподобалась. 

 

Ви сказали, що чекали на зміну влади аби втілювати попередні напрацювання у життя. Здається, час прийшов...

 

 Ми сподіваємося, що в Інститут прийде новий директор і ми дійсно зможемо впроваджувати наші дослідження та розробки у життя. Побачимо. Ми розробили стратегію модернізації музейної справи України. Ця стратегія ґрунтувалася на соціологічних дослідженнях: ми опитали 500 музеїв України, запропонували музейний форум, який так і не відкрився; зібрали на території Софії Київської  представників  усіх заповідників, аби зрозуміти стан нашої спадщини – було багато роботи. Напрацювань багато. Зараз лише потрібно подолати політичну кризу, вигнати чужих людей із хати і почати працювати.

 

 
Оксана Мельничук - кандидат філософських наук паризького університету Дені-Дідро за спеціальністю "Політична філософія, соціологія влади". Стіпендіат французького уряду за програмою Міністерства культури та комунікацій Франції "Культурні політики. Менеджмент міжнародних культурних акцій". Закінчила Київський державний університет ім.Тараса Шевченка.
Вчилася і працювала в Парижі з 1996 по 2003 роки. Консультант Міністерства культури і комунікацій Франції в департаменті Східної Європи. Консультант департаменту культурних індустрій паризької штаб-квартири міжнародної консалтінгової компанії "Артюр Андерсен", нині "Ернст і Янг". Проходила низку стажувань в департаментах культурного співробітництва в Раді Європи, ЮНЕСКО та штаб-квартирі ЄС в Брюсселі. Створила та очолила Громадську організацію "Українська асоціація сприяння міжнародним мистецьким акціям та міжнародному культурному співробітництву "ПромКом".