Дана розмова записана у рамках серії інтерв 'ю, присвячених пост-травматичному синдрому, що торкнувся більшості українців. Нижче йтиметься про речі, про котрі має сенс говорити з сучасним художником у Києві, в травні 2014 року: про мистецтво, а потім — про суспільство в контексті пост-травматичного синдрому, котрий наразі, після кривавої зими, тією чи іншою мірою стосується нас усіх.

 

Олекса Манн. «Нова антропологія, Питання»

 

Дана Пінчевська: Олексо, у вищезгаданому контексті найбільш цікаві для Вас Ваші проекти, — це...

 

Олекса Манн: ...кілька проектів: мої власні — «Зомбіленд», «Нова антропологія», «Нове середньовіччя», «Епізоди», колективні — «Бактерія», присвячений хуліганському мистецтву; Союз Вільних художників, з котрого вийшов проект «Жлоб-арт», який ми фактично уже закрили, бо він усіх задовбав і саморозпіарився настільки, що вже час. Головне — вчасно зафіксувати певні речі і йти далі.

 

Д. П.: У ФБ зараз блукає розкішний текст, присвячений люмпенізації всієї країни і темі війни, котра насправді є війною люмпен-пролетаріату проти всіх інших верств населення. Дуже влучний, як на мене.

 

О. М.: Так, я його читав. Ну, хто ж міг подумати, що мистецтво вийде на вулиці, і відбудеться вся ця вакханалія образів, котра триватиме протягом п'яти місяців і буде продовжуватись надалі? Проект жлоб-арт був спрямований не на висвітлення проблематики люмпен-пролетаріату, а на розробку і фіксацію цілого світогляду жлобізму, до якого люмпен-пролетаріат має опосередковане відношення. Це як наслідок, що він заражений цими ідеями. Першоджерело знаходиться далеко, в площині тваринного походження людини, на яке дуже специфічно вплинули різномантні здобутки маскультової цивілізації, через що і народився цей потворний монстр, який розрісся настільки, що став загальноприйнятою філософією в цілих країнах. Проти якої і почалось повстання у нас у листопаді минулого року.

 

Д. П.: Михайло Рашковецький вважає соціальну критику першою і, здається, основною функцією сучасного мистецтва; «Жлоб-арт» цілковито відповідає цій концепції.

 

О. М.: Окрім візуальної частини була підібрана ціла низка текстів, з нашими текстами включно, про це явище, його філософську та екзистенційну основи, від яких, власне, і відштовхується мистецтво. Я написав текст, присвячений одній з площин цієї проблеми, який базується на ідеї, що жлобство — це взагалі сучасна релігія. З усіма ознаками культу і сакральними символами. Зі своїми божками, адептами, проповідниками, місіонерами, культовими спорудами і ритуалами.

 

Д. П.: Тема цієї розмови — пост-травматичний синдром, обумовлений українськими, а найперше київськими подіями останніх місяців. Звісно, йдеться про Майдан і всі його контексти. Ви брали активну участь у цих подіях, днювали і ночували там?

 

О. М.: Так; бувало, що днював і ночував. Ми були одними з перших учасників цих подій. Звісно, що разом з великою кількістю розуміючих ситуацію людей. Я там познайомився з кращими, на мій погляд, людьми в нашій країні, яких я знав тільки віртуально. І мав щастя бути з ними поруч під час всіх подій. Я очолив таку закриту групу по переформатуванню Майдану, яку створили мої друзі та колеги. І став одним із авторів всіх цих гасел і слоганів, котрі перебивали ті гасла, котрі здавались нам уже не актуальними, аби ті набули нових сенсів, — адже нам здавалось, що робити революцію під ними уже неможливо. Ось, наприклад, «Смерть ворогам» і подібні застарілі речі, які взагалі не мали жодного стосунку до євроінтеграції. Хоча, звісно, коли почалась війна, це гасло набуло цілковито іншого сенсу, і він став таким бойовим кличем, але в попередньому контексті вони радше відлякували креативний клас, — хоча я не люблю це визначення, і саме це поняття досить розмазане в нашій країні. Тобто, спочатку треба було залучити активних людей, які не підпишуться під зашкорублими і затертими ідеями.

 

Олекса Манн. «Нова антропологія, Lucky boy»

 

 

Д. П.: Це просто визначення набутої професії, що має відношення до творчості, ось і все.

 

О. М.: Я робив гасла на зразок «Європа — це моє право бунтувати», «Барана треба стригти, а не слухатись», «Я хочу ходити в зелених штанях, а не в ватнику», «Техно-мінімал проти шансону», «Упирі мають бути лише у кіно», «Рівний хребет неактуальний в труні», «За різноманіття. Проти одноманіття», «Ми хочемо в майбутнє, а не в минуле», «Право на життя не просять — його забирають», «Єс-рейв. ТС-треш», «В Європі зеки збирають мікросхеми», «Ті хто не бунтують давно в могилі», «Блатняк в андеграунд!», «Це бунт цивілізації проти варварства!», «Акція — це реакція», «Циліндр проти ушанки» тощо. Згодом зі мною зв'язались могилянці, котрі самі наробили транспарантів із цими закликами, і вони приєднались до нас, — маленької групи архітекторів, художників і письменників, досить маргінальної групи, куди входили також студенти Академії Мистецтв. Вийшло так, що ці слогани витягли з дому безліч людей, — а це було важко, адже під час владарювання Януковича це був четвертий Майдан, і вже ніхто не хотів влипати у всі ці історії.

 

Д. П.: Коли почалося найстрашніше, кров і стрілянина тощо — у Вас також був такий, як у всіх, фанерний щит, всі ці дитячі обладунки, — і Ви воювали разом з усіма?

 

О. М.: Була, звичайно, каска, протигаз, лижні окуляри, щоб не повибивало очі, обладунки, бейсбольна бита і так далі. Коли почалась справжня стрілянина — це вже не було захистом. І коли почались масові вбивства, там вже було не до обладунків. Я пройшов весь шлях трансформації свідомості — від пацифіста до людини, котра зрозуміла, — коли нас почали закидати гранатами, стріляти в нас і так далі, — що інакше уже не можна, і свою точку зору треба відстоювати, хоча б і з цеглиною в руках. Причому я бачив таку ж трансформацію свідомості у моїх друзів, — чотириоких та ботаніків, загалом мирних людей, зовсім не схильних до проявів агресії. За ці два місяці вони перетворились на цілковито мілітарні одиниці. За цим було дуже цікаво спостерігати. І я, і вони неодноразово бували на Грушевського, на Інститутській; поруч зі мною вбили двох людей, і я це бачив. Двоє людей з нашого Барбакану були важкопоранені, — одному кулею прошило ногу, другому гумова куля втрапила в око, і він потому пережив дві операції; в Польщі йому пересадили кришталик і зберегли око, котре, проте, майже нічого не бачить. А дрібних поранень у друзів і знайомих, було взагалі безліч, — картеч, друзки і так далі, — всього цього було безліч, ніхто навіть не лічив, і багато хто насправді зашитий-перешитий.

 

Олекса Манн. «Я люблю натовп». Проект «Нове Середньовіччя»

 

 

Д. П.: Тобто для Вас пост-травматичний синдром — це зовсім не порожні розмови. Чергуючи протягом кількох ночей у майданівських будівлях, я бачила безліч людей, котрим потрібно було виговоритись, повторюючи одну і ту ж історію кількаразово, і я розуміла, що мушу їх слухати, тому що їм після котроїсь оповіді полегшає.

 

О. М.: Радше так. Я бачив безліч людей мого віку, архітекторів і скульпторів, тобто людей нашого кола, котрі відкрито плакали, коли бачили поруч смерть або поранення. Постфактум можна розповісти безліч речей, — про засідки, потрапляння в пастки тощо, але мені здається, що не всі ці історії були б доречні.

 

Д. П.: У Вас ніколи не було такого відчуття, ніби деякі Ваші твори не стільки передбачили, скільки притягли у дійсність деякі з цих подій?

 

О. М.: На осінній виставці 'Contemporary art' в Арсеналі я виставив дві роботи, присвячені революції. Триптих «Кондуктор революції» і поліптих «Викликай бога революції». Причому ми довго сперечались, чи варто показувати саме їх, але ми їх все одно виставили. Вони були зроблені за рік чи за півроку до цих подій; чи, наприклад, робота «Відкрий коктейль Молотова» була зроблена взагалі у 2008-у році. Я розумів, що ця революція не буде оксамитовою, що вона буде жорсткою і колючою, але розумів і те, що вона мусила відбутись. Чи робота «Герой нашого часу». Він у мене виростав з натовпу, у балаклаві, з чорним німбом над головою— датується 2010 роком.

 

Олекса Манн. «Нова антропологія, Геній»

 

Д. П.: Тобто коли хтось нарешті зробить виставку, присвячену передчуттю цьогорічного Майдану, скажімо, з творами Мирослава Вайди з покришками, що зображали ліс, 2011-го, здається, року, Вам буде що сказати у рамках такої експозиції. А над чим Ви працюєте тепер?

 

О. М.: Я майже чотири місяці нічого не робив як художник, провів їх фактично на вулиці, а тепер повернувся до майстерні, де почав новий проект «Нове середньовіччя». Вже зробив кілька великих робіт. І потім ці маленькі, так звані щоденні роботи, що я намагаюсь робити кожного дня, щоб зафіксувати якусь нову ідею, 30х40 см; і об'єкти також. Я дуже скучив за роботою.

 

Олекса Манн. Перша робота проекту «Нове середньовіччя»

 

 

Д. П.: Всі мої співрозмовники, незалежно від віку, статі і темпераменту, в один голос говорять про те, що «з пост-травматичним синдромом потрібно закінчувати». Всі говорять: треба працювати. А Ви як вважаєте?

 

О. М.: В чому він полягає? В тому, що ти переніс стрес, і через нього не можеш адаптуватись до звичайного життя. Це ремарківсько-хемінгуеєвський момент: людина, яка бачила смерть і воювала, не може звикнути до нормального, спокійного сприйняття світу, постійно хапаючись за зброю. Цей клас, котрий воював, — а ми не будемо вигадувати, бо це дійсно була натуральна війна, яку пережили люди, взагалі до неї не готові — це тепер, як це пафосно не звучить, з посиланням на минулі часи — втрачене покоління, котрим тепер треба займатись, причому професійно, з психологічної точки зору, пояснювати якісь речі з причинно-наслідкової точки зору, пояснювати зв'язки між переживаннями і подіями, і цим всім повинні займатися професіонали. Я бачив людей, які приходили до обгорілих автобусів, коли стрілянина уже минула, обмазувались сажею і лягали на дахи; їм потрібно було пережити все це якось наново, і це був повний сюрреалізм. Ми там потому знімали фільм і багато часу провели на місці подій; це теж був вияв пост-травматичного синдрому.

 

Д. П.: Але, коли ти заганяєш себе в майстерню і втілюєш ці образи в картини абощо, все це мусить минати швидше, ніж у звичайних людей, чи не так?

 

О. М.: Так, художникам, можливо, з одного боку легше, — бо вони самі себе виліплюють, на відміну від людей, у котрих все це залишається у власній свідомості. Адже художник, — це фактично рефлектор, радіоприймач, котрий транслює всі приступні його діапазону хвилі; так і відбувається це виліплювання самого себе. Він же себе і виліковує, скажімо так — вирівнює. Є можливість трансформувати багато речей, які ти переживаєш у свідомості, в конкретні ідеї і зафіксувати їх.

 

Д. П.: Попри попередження Германа Гессе, епоха фейлетонів все-таки відбулась, і митців-документалістів наразі більшість. А ось Ви ніколи не були документалістом; у Вас сильна уява, досить сурова навіть до Вас, з котрою напевне нелегко мати справу, тим паче, коли йдеться про наслідки війни. Коли ви блукаєте у цій, загалом досить моторошній, семіотиці, хто з вас кого веде, — ви її чи навпаки?

 

О. М.: Я обрав зону, яку я розпрацьовую, котра мене цікавить, — це тематика життя і смерті. Світ, звісно, прекрасний і гармонійний, а з іншого — потворний і несправедливий, і я хочу показати його таким, як він є, балансуючи на цьому лезі, загострюючи певні елементи, через що і виходять апокаліптичні образи. Я так це сприймаю і нічого не вигадую, тому взагалі в певному сенсі я є натуралістом.

 

Д. П.: З такою оптикою Вас мусить цікавити, після філософської, містична література.

 

О. М.: Звісно. Я багато читав і читаю, від Гайдеґґера, Гусерля, Шопенґауера до, скажімо, прикордонника Едгара По, котрий мене вразив років ще в 10-11. Він і зараз постійно зі мною. Звісно, було прочитано багато релігійної і філософської літератури; потім, Колін Вілсон, його «Паразити свідомості», книга, котру я прочитав у «Всесвіті» в глухих дев'яностих, в 13-14 років. Він на мене подіяв, як дуже потужний антидепресант, на все життя. Певний час моїми настільними книгами були Гоголь, Лавкрафт і Сорокін, котрими я постійно надихався.

 

Д. П.: А Лесь Подервянський?

 

О. М.: Ну, він класик фактично. Він сформулював свої сенси іще і 1980-х, а тепер просто споглядає, як вони перетворюються в життя.

 

Д. П.: Цікаво знати, як він почувається, дивлячись на те, як черговий його «сенс» перетворюється в дійсність. Естетика люмпенів, котра вихлюпнулась на вулиці, дозволяючи собі вправи стосовно свідомої підміни життя літературою певного типу, є загалом досить сумним явищем, і все це разом, — те, що ми бачили на вулицях, на Майдані, а деякі з нас  — у Межигір'ї, загалом зовсім не смішно.

 

О. М.: В цьому і полягає сила мистецтва, — в точності формулювання і чіткості зчитування культурних кодів/месиджів.

 

Олекса Манн. «Нова антропологія, Gossip»

 

 

Д. П.: А художники? Хто Вам світив більше від інших? І нині — хто з них «птахи Вашого польоту»?

 

О. М.: Ну, початково діапазон не надто різнився від загального, я в різні часи перезахоплювався різноманітним класичним мистецтвом— від Леонардо до Босха... Потім почав відкривати для себе модерністів. І через історію 50-60-хх років ХХ ст. прийшов до величезного масиву Contemporary art. Нео-концептуалістів і нео-фігуративістів. Мультимедійного мистецтва. Згодом я виявив, що я, звісно, не один такий, і що «прикордонників» досить багато; цей, скажімо так, світовий магістральний напрямок, цілком умовно, називається Pop-surrealism&Lowbrow, він почав окреслюватись ще у семидесятих-восьмидесятих роках, і йому присвячено безліч виставок, каталогів, конференцій і подій в різноманітних МСУ. Це мікс поп-арту і сюрреалізму, під котрий підпадає безліч художників-прикордонників, котрі працюють з межовими станами. Це, звісно, якщо окреслювати широкими мазками. Мене останнім часом почали друкувати в Німеччині і Франції; попри мої локальні місцеві образи, це мова інтернаціональна, і європейці це зчитують просто на раз. Тут це агресивне мистецтво важко сприймається, а там воно є нормою, і мені там нічого не треба пояснювати. Хоча цей авторський естетизм, в тому числі у пластиці, в колориті, в побудові композиції, котрий я розпрацьовую, — мені особисто дуже важко аналізувати. І це зовсім не моя задача.

 

Д. П.: Як це не дивно, з точки зору врівноваженості композиції Ваші твори сприймаються напрочуд гармонійно.

 

О. М.: Справа в тому, що я вчився у Львівській Академії мистецтв, на факультеті монументального живопису, у дуже шанованого мною професора Альфреда Ярославовича Максименко, конструктивіста; в принципі, в авторському естетизмі він зовсім інший, але він зумів переконати своїх учнів в тому, що не існує «подобається — не подобається», а є лише «професійно — непрофесійно». Він ніколи не ліз в естетику, дотримуючись цього правила. І це вірно: естетики можуть бути різні, від кітча до мортальних речей, але мені буде цікаво будь-що, якщо це щось зроблене професійно. Композиція, форма — це абсолютно математичні речі.

 

Д. П.: Ви не планували відпочити після Майдану, поїхати будь-куди на певний час; надовго?

 

О. М.: Я загалом досить багато подорожую. Крім того, ми ж боролись за те, щоб не потрібно було нікуди виїжджати, емігрувати, — щоб можна було по-людськи жити у себе вдома. Якщо мене запросять працювати на цікаву роботу у Берлін чи Прагу, я радо погоджуватимусь, але наміру їхати туди на рівному місці не маю. Крім того, в Україні живуть мої образи; це прекрасна країна, з котрої не має сенсу нікуди їхати. Ми фактично хотіли взяти франшизу, відпрацьовану систему важелів-противажелів, на котрій можна побудувати цивілізоване суспільство, кращої від котрої іще ніхто не придумав, за великим рахунком. Я хочу пересуватись вільно по світу. Це для мене необхідна річ.

 

Д. П.: Тобто ви себе позіціонуєте як людину, котра, заткавши рукава, залишається вдома відбудовувати свою країну?

 

О. М.: Можна сказати, що й так. Хоча це звучить аж занадто різко. Я під час революції познайомився, — особисто, не у фейсбуці, — з кращими людьми цієї країни, і вони вважають так само, як я, а мені здається, що зараз радше на часі відбудовувати громадянське суспільство тут, аніж працювати деінде. Крім того, я помітив під час Майдану, що в епіцентрі подій відсутній страх і безліч подібних неприємностей, обов'язкових у тому випадку, якщо ти спостерігаєш за цими подіями здалеку.

 

Д. П.: В якийсь момент все, що відбувалось на Майдані, перетворилось на відверту «битву добра і зла», і про це багато писали, дивуючись до такої міри масштабній поляризації загалом казкових категорій.

 

О. М.: Це був радше цивілізаційний злам, і «зло», його персоніфікація у цій історії була до такої міри карикатурним, що ні у кого не викликало ніяких сумнівів з приводу того, чим воно насправді є; ця неймовірна концентрація жлобства здавалась створеною штучним шляхом. Постфактум у цьому легко переконатись на виставці «Скарби Межигір'я», кураторами якої були Олександр Ройтбурд і Аліса Ложкіна; крім всього іншого, це дуже цікава кураторська робота, адже відбір мусив бути досить складним.

 

Олекса Манн. «Нова антропологія, Бездарний прозелітизм»

 

Д. П.: А які кураторські роботи робили Ви?

 

 О. М.: Це підпільна галерея «Бактерія», де ми робили виставки хуліганського мистецтва різних авторів, котрі не могли відбутись у нормальних галереях через те, що наші куратори нічого не шукають, і є люди, добре відомі за межами України, у світі, зрештою, у мережі, але наші куратори невідомо чим займаються і взагалі не знають про їх існування. Окрім персональних виставок, була цікава експозиція «Довга нога Москви» з групою «ПВХ» в минулому червні; потім на запрошення Рашковецького я зробив проект «Бактерія» в рамках Бієнале сучасного мистецтва в Одесі, в галереї Димчука, де експонувались мої роботи і роботи Івана Семесюка, тобто засновників проекту «Бактерія». Потім був проект «Громадянський містицизм» в Інституті проблем сучасного мистецтва, де я був спів-куратором, котрий ми започаткували іще під час революції, коли було ще невідомо, хто переміг, і чи не потрібно збирати валізи і валити звідси, поки нас всіх не пересаджали на 15 років. Хоча тоді довелося б пересаджати мільйони людей. Зараз готую проект «Агресія. Прикордонна територія», присвячений агресивному мистецтву, яке, маючи руйнівний потенціал, створює нові життєствердні сенси.

 

Д. П.: Проте у цій країні такі історії спершу завжди торкались людей а) публічних і б) талановитих.

 

О. М.: Так, починають з людей, котрі генерують певні сенси; а що їх дійсно не так багато, то це надійний шлях до «закриття» країни, в котрій залишаться лише ті, ким легко керувати. Що стосується нашого кола, то, окрім військових неприємностей, нас діставали з не зовсім сподіваного боку і постійно клеймили то ярликами фашистів, то кимось ще, що мене дуже веселило, і я написав декілька реплік на цю тему, де активно тролив цих ярликознавців. Потім, як виявилось, “фашистами” стали називати всіх незашкорубло мислячих людей з європейським вектором розвитку.

 

Олекса Манн. «Св. Індиго». Проект «Нове Середньовіччя»

 

 

Д. П.: Якщо буде така нагода і буде достатньо, скажімо, грошей, Ви не хотіли б видати книгу своїх власних текстів?

 

О. М.: Мені постійно це пропонують, — видати есеїстику та новелістику. Зараз дуже багато таких блогерських книжок, і вони цікаві, але мені здається, що новелістика значно цікавіша, ніж блогерські дописи. Під час революції мене постійно передруковували у різних виданнях, зрідка вирізаючи мат.

 

Д. П.: Повертаючись до початку розмови, спробуємо підбити підсумки: для Вас пост-травматичний синдром — це привід повернутися до своєї роботи, котру перервала війна, чи не так?

 

О. М.: Для художника пост-травматичний синдром — це додатковий стимул для праці: у тебе дуже активізується свідомість, коли ти переживаєш певний стрес. Тому для мене це в певному сенсі не так погано. Крім того, зараз важливий період, зокрема війна на сході, під час якої всі мас-медіа нам намагаються нав'язати нівелювання людського життя, переконуючи нас у тому, що людське життя є не аж такою цінністю. Пост-травматичний синдром полягає в тому, що ти звикаєш жити у стресі, — як ось боснійці, котрі два роки просиділи без води і електрики; і ми мусимо давати йому раду, скажімо, працюючи.

 

Д. П.: А якби все раптом владналося, — Росія дала б нам спокій, війна б припинилась, економіка поступово встала б на ноги, і ми б опинились у нормальному суспільстві, на котре ніхто не тисне, — як би Ви почувались при цьому? Нормально?

 

О. М.: По-перше, цього ніколи не буде, тому що ми знаходимось у прикордонній зоні поряд з монстром, який не дасть нам спокою. При всьому нашому гуманізмі і пацифізмі потрібно визначитись з тим, хто є нашим ворогом, і для того, щоб відстоювати своє життя і свої цінності, потрібно воювати. Цей монстр не заспокоїться і буде сюди лізти постійно, і ми мусимо бути до цього готові.

 

Д. П.: Ви впевнені?

 

О. М.: Не заспокоїться — через те, що Україна — це удар по його амбіціях, нині дійсно зовсім інша, і значно краща, — а це дуже принизливо для людей, вихованих на імперському комплексі.