Дана розмова записана у рамках серії інтерв 'ю, присвячених пост-травматичному синдрому, що торкнувся більшості українців. Цього разу співрозмовником ДАНИ ПІНЧЕВСЬКОЇ став художник СТАНІСЛАВ СІЛАНТЬЄВ, котрий розповів про своє бачення колективної травми та індивідуального горя в контексті Майдану та воєнних операцій на Сході України, про мир і війну, та пріоритетність конкретної людини над поняттям країни.

Дана Пінчевська: Тема нашої розмови, точніше, циклу розмов — художні аспекти посттравматичного синдрому, особливості мистецького життя в Україні загалом, і Києві зокрема, після Майдану. 

 

Станіслав Сілантьєв: «Посттравматичний синдром» як спосіб виміряти рівень соціального катаклізму, знайти йому матеріальний еквівалент особисто для мене є великою ілюзією, абстракцією і вигадкою. Людині властивий певний егоїзм, що обґрунтовується особистими потребами та інтересами; цей егоїзм не дає людині можливості належним чином співчувати горю інших людей. Я, наприклад, співчуваю зникненню в природі породи «коня Пржевальського», але до моїх перших відвідин київського зоопарку я про нього нічого не знав. Так і з Майданом. У цьому випадку Майдан я сприймаю як скупчення індивідуального горя осібних людей, котре згодом втілилося у таку собі колективну травму, що її тепер суспільство намагається за допомогою певних ідеологічних механізмів розвинути до певного «правильного» вектору.

 

Д. П.: Тим не менше, цей синдром присутній: адже йдеться про відкриті воєнні дії в країні, котра протягом 20 з гаком років своєї незалежності, а також кількох попередніх десятиліть не воювала ніде, ні з ким. Потому почалась війна, де лилась кров; для багатьох людей це перетворилось на травму.

 

С. С.: Мені здається, що поняття «мир» і «війна» ширші від їх буквального розуміння, від ситуації, коли люди гинуть в бою чи отримують фізичні травми. Справа в тому, що Україна перебувала в шоковому стані протягом усіх років власної незалежності. Адже життя пересічного українця ще вчора цінувалось менше, ніж воно цінується зараз. По суті, історія Незалежної України — це історія тотальної війни одних українців проти інших.

 

«Козацька залога», полотно, акрил, 2013 

 

Д. П.: А ти брав участь у цих подіях, — на рівні діяльності арт-барбакану чи метання в нападників уламками бруківки і коктейлями Молотова, поряд, наприклад, з Арсеном Савадовим?

С. С.:  ні, коктейлі я не кидав. Весь цей час я провів у Києві і, так, кількаразово бував на Майдані. Я не хочу називати себе активним учасником протестів, але не можу ні пишатись цим, ні заганяти себе в якусь емоційну прірву. Про ненависть до всього, що пов'язано з «державою», я звик мовчати. Я справді був на барбакані, але я не вважаю будь-який артефакт із виставлених там мистецькою рефлексією: це програмний агітпроп. Половина письменників і поетів, що належать до цього кола, мені просто не цікаві. Я по-своєму зневажаю потяг «Бактеранців» до політичних проектів, тому що через політичну заангажованість деякі митці цієї групи втратили своє мистецьке призначення. Коли на думці Гарі Х'юм, Булатов, Прігов, Нэн Голдін, Микола Малишко, Флоріан Юр'єв, то усі «мистецькі барбакани» поруч з політичними протестами — дрібна пилюка нерозвинутого суспільства.

 

Д. П.: Ти виставляв свої твори в рамках «Бактерії» чи «Барбакану»?

С. С.:  ні, жодного разу. Як я можу виставляти свої твори поруч з людьми, які послідовно розвивають ксенофобський дискурс, як то було нещодавно з проектом у ЦСМ «М17»? Вибачте, з політкоректних мотивів не буду описувати його «концепцію». У цілому все зводиться до того, що одна народність показує примітивною іншу. Зрештою, хотів би наголосити, що ранні роботи І. Семесюка, як то «жлобиня вонюча» чи серія «їби українське», набагато влучніші за ті жахливі «бандерики», що він виставив нещодавно. Стосовно Олекси Манна — він хороший художник, але критикувати Трейсі Емін чи «Р.Е.П.» лише через «моя твоя не понімать» — це не позиція, вибачте.

 

«Я хочу тебя поцеловать», полотно,акрил, 2009

 

Д. П.: Але в певному сенсі ти робиш те саме, шукаючи межі дозволеного в мистецтві. Ви, так би мовити, працюєте «в одной упряжке».

С. С.:  це не так. В одному з останніх інтерв'ю Б. Гройса я прочитав цитату з Карла Шмідта, німецького ідеолога націонал-соціалізму, одного з авторів конституції Третього Рейха, який сказав, що «естетизація будь-якої ідеї, будь-якої ідеології призводить до її комерціалізації». Нашу творчість, мою і представників «Бактерії», не слід порівнювати: Барбакан і «Бактерія» комерціалізувалися як проект, і тому вони затребувані суспільством, а для мене суспільство — це передусім диктат мас.

 

Я існую за межами радикального дискурсу, тому не можу виявляти симпатію до тих чи інших партійних гасел. Розумієте, художник для мене — це той, хто шукає відповіді і ставить питання, а для «бактеріанців» на всі питання уже давно існують відповіді. У мене немає кумирів: я поважаю Савадова, Цаголова, Гнилицького, Голосія, Трубіну, Ройтбурда, ввесь український трансавангард, європейських модерністів, віденських акціоністів, але ніхто з них не є для мене авторитетом. І мені не подобається манера вітчизняних мистецтвознавців постійно знаходити джерела впливу у творчості тих чи інших митців: я працюю поза контекстом світового мистецтва.

 

Сучасне мистецтво сьогодні — це пісня маргіналів. Маргіналів, якими були колись Юло Соостер з його метафізикою, Євгеній Козлов з його «Ленінградським альбомом», Массіміліано Джоні з 55-ю «венеційкою», Урсула Крінцингер з її «Krinzinger-gallery» і. т. д Ну, а якщо мова йде про історію українського сучасного мистецтва — вона, вибач ще не написана.

 

"Птица, похожая на фламинго"

 

Д. П.: Стасе, якщо ти заперечуєш наявність посттравматичного синдрому, нам доведеться змінити концепцію розмови.

 

С. С.:  ти мене не правильно зрозуміла: я не вважаю, що його немає. Для мене травма є синонімом слова «драма». Драму не пишуть, не малюють — її, якщо хочеш «страждають». Повертаючись до проблеми, яка вказує на те, що соціально-стресові суспільства мають загострене споживацьке сприйняття світу, зазначу, що травма для них часто виявляється в тому світоглядному об'ємі, на який здатен їх власний цивілізаційний розвиток. Виходячи з цього, не слід оперувати поняттям «посттравматичного синдрому» як такого, що є продуктом особистих, інтимних переживань.

 

Одразу хочу наголосити, що я за євроінтеграцію України і проти будь-якої політичної диктатури. Однак мислю інтеграцію з точки зору еволюції, а не революції. Я не вірю в раптові зміни в українському політичному істеблішменті, суспільстві, культурному просторі. Іншими словами, революції живуть і вмирають, їх можна приватизувати, повернути в потрібне політичне русло, а от еволюція — то є безперервний процес. Поки що ми живемо в державі нереальних гасел з нереальними законами.

  

Д. П. ...в якій триває цілком реальна війна.

С. С.:  тут я з тобою погоджуюсь, — це дійсно реальна війна, і я дуже жалкую з цього приводу. Ну, а щодо «художників-революціонерів», то я, з твого дозволу, утримаюсь від коментарів.

 

«Заберу тебя я в тундру» (диптих), полотно, акрил, 2013 

«Заберу тебя я в тундру» (диптих), полотно, акрил, 2013 

 

Д. П.: Якби почалась масова мобілізація, ти б пішов в армію?

С. С.:  Неохоче, дуже неохоче. Моє поняття свободи не вписується в поняття «вільної країни» приватизованих фабрик, металургійних комбінатів і припортових заводів. Вмирати «за свободу» у світі невільних людей — прощатися з життям, захищаючи чужий мерседес і цирконієвий браслет якогось державного мужа?! Знову ж таки, проблема нашого часу — це постійні спекуляції на долях простих людей. Я виріс в родині українських націоналістів, але це мені не завадило ідентифікувати себе в якості опонента всіх цих «національних» «ізмів», для яких походження важливіше, ніж сутність.

 

"Очи жгучие - очи страстные, я трусы купила, они прекрасные"

 

Д. П.: Ну що ж, повернімось до мистецтва. Відомо, що твоя перша виставка у Львові, де ти був нещодавно, закінчилась бучним скандалом з представниками ультраправих сил, через що ти був змушений залишити місто. Яким був твій візит до Львова після подій «кривавої зими»?

С. С.:  попри узагальнене сприйняття Львова в якості європейського міста з ліберальними поглядами, у мене з цього приводу дещо інша точка зору. Про це, як правило, говорити не прийнято ні на «українських правдах», ні на «п'ятих» каналах. Львову, як і Одесі, притаманний комплекс регіонального і ортодоксального патріота. Сучасні львів'яни побудували і продовжують будувати Україну у вигляді однієї великої Львівської області. Ні, ви не подумайте — у цьому місті справді немає проблем, якою мовою розмовляти і в який храм приходити.

 

Але Львів — це серце нафталінової релігійної схоластики, де заповіді Божі, залежно від ситуації, можуть переосмислюватися з точки зору побудови держави як інституту кування етнічних націй. Тут, якщо ви намагаєтесь запропонувати людям іншу концепцію розвитку світу, котра руйнує місцеві уявлення про добро і зло — начувайтесь. Як це так! Ми тут такі патріоти, а тут якісь недоукраїнці пояснюють нам, як треба жити. Так сталось і з виставкою, на якій я представив кілька полотен, пов'язаних з розвінчуванням культу Т. Г. Шевченка. Не буду, з твого дозволу, описувати цю історію детальніше — інформацію про виставку і її закриття можна знайти на сторінках кількох інтернет-видань.

 

Д. П.: Тобто насправді ти нікого не епатуєш, — ні буржуа, ні міщан, а просто намагаєшся прояснити свої власні стосунки зі звиклими стереотипами?

С. С.: я художник; я рефлексую, внаслідок чого створюю мистецькі артефакти. Ці артефакти дратують людей, які сприймають сучасність через призму ХІХ ст. Хіба це епатаж?!

 

Об'єкт, без назви. 2011 (Львівський період)

 

Д. П.: Чи відбулася твоя виставка у Львові цієї весни?

С. С.:  Ні. Я навідав двох художників, котрі здаються мені незаслужено забутими — Андрія Гуменюка та Мирослава Ягоду, художника-анархіста, хронічного алкоголіка і шизофреніка, котрий живе у вкрай поганих умовах зі своєю 12-річною таксою і робить геніальні речі.

  

Д. П.: Тобто твоя остання виставка відбулась в галереї Димчука, і експерименти зі Львовом ти більше не повторював.

С. С.:  вірно. цього разу в одеській філії Dymchuk-gallery я представив проект, який назвав «ДНК», — абревіатурою, під якою звичайно розуміють дезоксирибонуклеїнову кислоту. Але для себе ДНК я розшифрував, як «Держава, нація, кров». Річ у тому, що певні культурні та соціальні атавізми, як на мене, переслідують нас на генетичному рівні. Відтак російський шовінізм і український націоналізм успадковується таким же чином, що і колір волосся, форма зап'ястка тощо. Звісно, все сказане мною є «Леніном-грибом художника Курьохіна», але зараз пояснити цю думку по-іншому ніяк. Уже потім, коли проект був готовий, я прочитав інтерв'ю, здається, заступника міністра внутрішніх справ Японії, яка сказала, що росіяни є носіями певної політичної ДНК, і мені дуже сподобались її міркування.

 

Однак, я переконаний, що саме в Росії завжди працювали найбільш потужні дисиденти, — ті дисиденти, для яких їх боротьба була не професією, а призначенням. Я досі захоплююсь діяльністю Синявського і Даніеля, Околовіча, Солженіцина. Російські дисиденти, на відміну від українських, виборювали свободу як таку, а не свободу в якості доповнення до вільної і соборної держави. Це, безумовно, простежується і в мистецтві. Ось візьми мультфільм «Стеклянная гармоника» 1968 року режисера Андрія Хржановського і порівняй його з творчістю українського художника Опанаса Заливахи: це дві різні планети.

 

«Родина», мариновані перці, гриби, фарфорова статуетка 2011 

 

Д. П.: Ще щодо творчості: скажи, на твоїй одеській виставці були роботи, створені цієї зими? Ти змінився за цей час, — я маю на увазі стилістику, тематику абощо?

С. С.:  Так, були. На роботах побільшало жіночих і чоловічих геніталій. Геніталії у мене символізують людей такими, яким вони є насправді, без маски і штучних прикрас.

 

 

Д. П.: Тобто ти свідомо повертаєш глядача від загальних проблем до проблем суто приватних, нагадуючи про ключові архетипи дійсності, — про те, що спершу слід розібратись зі своїми родинними справами, перш ніж пхатись у політику?

С. С.:  Не зовсім так. Моє мистецтво повертає до першоджерел; але я не цитую історію розвитку людини, а демонструю кінцеву стадію цього самого розвитку. Леопард полює на алігатора, алігатор — на антилопу гну, людина підкоряє іншу людину — нічого не змінилось. А виживає сильніший, і в цьому сенсі я ніцшеанець і радив би до перегляду хорошу виставу одного з найкращих театрів в Україні — театру ім. Леся Курбаса у Львові «Так казав Заратустра».  

 

"Вот члена очертание - ты выполни задание на белом теплоходе отправся в Мавританию"

Д. П.: Чудово. Не слід забувати, що драматизм Ніцше, окрім всього іншого, пояснювався хворобою, через котру він страждав ледь не все життя.

С. С.:  хвороба — завжди драма. Але драма — не завжди хвороба.

 

 

Д. П.: І наостанок: якщо ми не є клієнтами психологів, ми мусимо самі знатись на психології. Скажи, будь ласка, що б ти порадив людям, які, на відміну від тебе, дуже болісно переживають те, що відбувається в країні?

С. С.:  я також переживаю. Але я не переживаю за країну так, як переживаю за людей. Хай буде менше держав, і більше людей у вашому серці! — над цим словами я би порадив задуматись. 

 

У серії розмов про посттравматичний синдром вже були опубліковані інтерв'ю з Іваном Семесюком та Олексою Манном.