ART UKRAINE розпочинає серію матеріалів під назвою “Практики гідності”. Їх головна ідея - розповісти читачам про те, як вияви ідей, що взимку сублімувалися на Майдані, живуть поза ним. Це окремі історії про людей, які своїми вчинками доводять: однієї людини може бути достатньо для Революції гідності. Про тих, хто бере відповідальність за якість свого життя. Ми оповідатимемо про окремі ініціативи, що їх між собою звемо “пост-майданні практики”, хоча деякі з них почалися задовго до Майдану. Упевнені, що громадянське суспільство зароджується з низів - і саме це зараз відбувається в Україні. Герої наших статей не завжди матимуть безпосередній стосунок до мистецтва, але оскільки їх діяльність є безумовним показником особистої культури, вона знаходитиме місце на наших сторінках.

Про боротьбу окремих громадян за свої та суспільні права ми писали і раніше. Як-от про Олександра Глухова, який домігся повернення місту садиби Мурашка, проданої урядом Леоніда Чернівецького у приватну власність; або активістів будинку художніх майстерень на вулиці Сошенка 33 - вони вже вкотре стають на заваді нелегальної забудови приватного сектора багатоповерхівками. Тепер подібні дописи будуть об’єднані регулярною рубрикою.

 

Статистика першої історії “Практик гідності” свідчить про величезний запит, який сьогодні є на добрі справи. Ініціатива, що наразі відома як “Допомога постраждалим у Києві” почалася з кількох осіб. Вони вирішили пошукати, кому з постраждалих на Майдані потрібна допомога, яку й надали силою власних зусиль та коштів. Наразі число тих, хто підписався на сторінку групи перевищила десять тисяч. Назвати число благодійників важко, але відомо, що завдяки їх фінансовим вливанням  станом на 24 червня 2014 року ДПК адресно допомогла 89 особам на загальну суму 624 262 грн. 

Почалося все 21 січня, коли користувачка мережі facebook Ірина Панченко написала на своїй сторінці  розгорнутий звіт про власний волонтерський досвід відвідин Олександрівської лікарні. В її оповіді йшлося про людей, яких привезли з Грушевського та оперували вночі. Троє з них були без родичів або тих, хто міг би про них подбати. Над одним із них - Валерієм з Криму, який отримав струс мозку та втратив очне яблуко Ірина вирішила взяти шефство. Іще двом вона з товаришами передали так звані “стартові пакети” - таку робочу назву отримали пакунки з базовими речами для потреб поранених - білизною, засобами гігієни та продуктами харчування. У звіті Ірини йшлося про конкретних людей, які надавали поміч іншим конкретним людям. Напевне, саме адресність дій та готовність й надалі опікуватися пораненими стали ключовими факторами, які викликали довіру facebook-аудиторії. Цей допис, підкріплений чеками з супермаркетів та аптек, переглянуло кілька сотень користувачів соцмережі. 

 

Ірина Панченко. За фахом юрист. Працювала у ВІЛ-сервісній організації як фахівець з наглядової діяльності. Має досвід контролю розподілу коштів та вимоги щодо їх прозорого обліку. Після Майдану була скорочена. Надалі планує продовжити діяльність як громадський активіст. 

Ірина Панченко: 

 
Наступного дня після першого досвіду в лікарні я свторила сторінку в facebook. Ми зібралися вже більшим гуртом - багатьох людей я бачила уперше в житті. Скинулися грошима і поїхали в Ашан, аби закупити постіль та білизну, адже коли на поранених перед операцією розпорюють одяг, вони лишаються майже голими.

Ми поїхали в лікарню БСП (лікарня швидкої допомоги - прим.ред.) і наша головна заслуга, на мою думку, полягає в тому, що ми перші повідомили громадськості про те, що немічні побиті люди проходять друге коло репресій вже в лікарні. Виявилось, що лікарня швидкої допомоги - це лікарня-тюрма. На наших очах мусора - а інакше я їх назвати не можу - вивозили людей з реанімації і перекривали будь-який доступ до них. Ми вдавалися до усіляких хитрощів, аби передавати людям допомогу. В одному з таких боксів, де ізолювали поранених був мій товариш-адвокат, який захищав поранених. Тим часом ми видавали себе за їх родичів.

 

Люди спостерігали в соцмережі за нашою діяльністю і, оскільки багато з них не міг долучитися фізично, запропонували фінансову підтримку - перераховували гроші на картку. Про всі грошові витрати ми звітували у facebook, оскільки довіру наших людей вже стільки разів підводили.

Взагалі питання чесності та, тут краще вжити російську - “нравственности” - є головними у пошуках відповіді на питання: чому ми дійшли до такої ситуації, коли у суспільства не лишилося іншого вибору, окрім протесту. Ми весь час серед покидьків: люди, які на перший погляд є порядними, християнами, щойно дістаються до першої ліпшої спокуси - як правило, грошей - втрачають глузд, розум та зрештою голову. 

 

У випадку нашої волонтерської групи, ми всі знаходились в однаковій ситуації, розуміючи, що самостійно протистояти системі кожен з нас не зможе. Але ми змогли об’єднатися і зробити щось для тих людей, хто вийшов на Майдан.

У благодійності потрібно бути уважним і виважувати кожен крок. Якщо пенсіонер надсилає двадцять гривень, а як правило допомагають люди небагаті, є велика кількість бажаючих цим скористатися. Тому я мала бути впевнена, що з тих грошей є реальний результат покращення життя конкретних людей, що система хитається, коли ми підтримуємо один одного.

Багато коштів пішло на закуп обладнання та ліків. На жаль, нам доводилося постійно протистояти бажаючим “очолити” процес розподілу ресурсів та вивезенню їх невідомо куди. Ми швидко зрозуміли: їх передача в лікарню не означає, що вони дійдуть до хворих. Не секрет, що в лікарнях є платні відділення - “вотчіна” головних лікарів. Там є все потрібне для діагностики та лікування. Там нормальні палати з ремонтом - особливо, якщо порівнювати з тим страшним зубожінням, в якому лікуються громадяни. “Мзда” від утримання таких відділень розподіляється між головним лікарем та міністерством. Для того, щоб протистояти такій системі, ми стали на позицію адресної допомоги.

 

Коли ми надавали людям грошову поміч, ми зазначали, що передаємо подяку від морально здорових людей, яки хочуть підтримати того, хто є тотожним - людину з такими ж моральними цінностями, яка постраждала за вірну справу.

Адресна грошова допомога мала різні обсяги. Максимум - 10 000. Хоча ми розуміли, що це не ті гроші, які рятують життя. Проте головний ефект був терапевтичний - людям, які через Майдан втратили роботу та здоров’я,  було важливо, що народ України про них не забув. Ситуації можуть бути різні - ці гроші могли знадобитися навіть на поховання.

ДПК на чолі з Іриною винайняли приміщення, яке слугувало штабом, де збиралися волонтрери і де працювала цілодобова гаряча лінії. Адресу цієї квартили не розголошували, адже остерігалися, що в будь-який момент може прийти міліція. Там також були готові до можливості переховувати поранених людей з Майдану у випадку розгону.

 

Ми збиралися щовечора - приїздили з лікарень змерзлі та голодні та вирішували, що робитимемо завтра. В нашому приміщені також збиралися волонтери інших груп. Ми не могли розсекретити локацію, але запрошували знайомих зайти погрітися, помитися та перепрати одяг. Витрата на приміщення була здійснена з благодійних внесків, але без цього було ніяк.

 
Наразі склад групи зведений до мінімума.  Ми задумали інший благодійний проект, спрямований на остаточну зміну системи. Про нього я поки що не буду розповідати, скажу лише, що в ньому, як у суспільно-значущому, є велика потреба. Він зачіпатиме хворобу моральністності в системі влади та публічних відносин. 
Один для одного ми стали тими, на кого можна покластися. Але треба багато що зробити, бо, якщо всі ми не продовжимо працювати, стагнація почнеться знову.

Розподіл коштів на допомогу постраждалим на Майдані буде завершено 1 липня 2014 року, буде оприлюднено звіт і дані про постраждалих, які отримали допомогу.Стежити за діяльністю ДПК або долучитися до проекту можна тут.