У Татарові в арт-просторі ZenkoGallery до кінця вересня демонструється виставка «Aurum місця» – спроба означення важливості території, на котрій живе художник, її принад та проблем. Про масштабну експозицію далі в ART UKRAINE.

 

У багатьох виникне питання – «Навіщо сьогодні говорити про місце, територію, землю? Мистецькими, а не бухгалтерськими, законодавчими чи військовими засобами? Та й ще у віддаленому селищі, де концентрується сучасне мистецтво?». Історія країни, кордони якої щостоліття змінювалися по декілька разів, стиралися, або занепадали колишні центри розвитку, де до цього часу відсутні державні інституції-місця сучасного мистецтва – галереї, музеї, давно спонукає до такої розмови. Праці художників з Києва (О.Тістол, М.Маценко, В.Цаголов, Н.Білик, Ю.Соломко), Харкова (П.Маков, О.Борисов), Одеси (О.Ройтбурд, І.Гусєв), Львова (А.Сагайдаковський, Г.Равський, В.Костирко, О.Фурдіяк, Н.Шимін, В.Кауфман), Ужгорода (Р.Тремба) та Івано-Франківська (Р.Котерлін, В.Коваленко), тих міст де останні двадцять-тридцять років поняття «сучасне мистецтво» не є ворожим і чужим, у різноманітний спосіб ілюструють відповідні аури місця, його geniusloci. Драматургія виставки будується за оповідальним принципом, тому її не важко послідовно переповісти та описати експоновані артефакти, не заглиблюючись в персональні біографії.

 

Перша зала задає тональність і окремі відповіді на запропоновану тему – «Aurum місця», розставляє маркери, котрими позначаються вектори рефлексій. Експозиція розпочинається з абстрактного диптиху Назара Білика, що налаштовує увагу глядача на метафізичний лад. Невеликі за форматом паперові аркуші «Відстані» із серії «Кападокія» (2017) – мінімалістичні алхімічні тафлі, із залишками речовини, що нагадує сріблясту поверхню старого дзеркала, де можна вловити фрагменти свого відображення, дозволяють на мить почути звук часу у вічності. Гарні зразки спроб відображення власного досвіду – віддзеркалення медитативних практик, котрі художник пережив перебуваючи в древній печері монаха-самітника в Кападокії.

 

Назар Білик. Відстані

Усі зображення надано автором

 

Щоб увага глядача не зависала надовго в глибинах підсвідомого, поруч розміщено працю Юрія Соломка «Україна. ХХ ст.» (2015) – плакатно-викличний мистецький жест. Чергове «цитатне» зображення, нанесене на картографічне означення місця, ділянки землі з горами, полями, морями та актуальними для сьогодення кордонами. «Танець» Матісса з промальованими поверх червоних силуетів танцівників, білих  скелетів, що перетворює сюжет в Danse Macabre. Рефлексії художника на історичні події в країні, де він живе з низкою питань (пророцтв) спрямованих у майбутнє. Колись географія і місцеположення ліпили релігійну філософію та нормативи поведінки. Соломко намацує вихід за межі індивідуального означення території до спроб політичного осмислення місцезнаходження, самоідентифікації.

 

Юрій Соломко. Україна. ХХ ст.

 

На сусідній стіні експонується килим Андрія Сагайдаковського «А де ви?», схематичний пейзаж з написами поверх нього. Контражур немонохромне зображення землі, похилених вітром дерев на тлі блакиті неба перекреслені трафаретним написом – «А ДЕ ВИ?» з каліграфічним від руки поясненням в нижньому кутку: «мобільний зв'язок». Питання прописними буквами – ще один аспект розмови про місце, немов постійна мантра, нагадування, на кшталт «будьте уважні». А й справді, де ми? Для Сагайдаковського проблема малярства часто глибоко вкорінена у фундаментальне питання мови. Чистота помислу має бути виражена ясною фразою, реченням. У який спосіб мова (вираз) комунікує зі світом речей (зображень), і чим для них є спільне поле порозуміння? Своєрідні візуальні дослідження залежності між назвою і названою річчю, між описом і станом. Слова застосовуються щодо образу, а образ вимальовується після промовленого? Один із найважливіших художників українського contemporary принципово не переїхав до котроїсь зі «столиць», а мешкає і творить у Львові. Його «зрізи й коментарі» перехідного часу бувають промовистішими за фотографії дійсності. Живописний килим «А де ви?» іронічно змальовує відірваність від місця теперішньої дезорієнтованої людини і ніби проситься на стіну в квартирі щоб нагадувати обивателю про його статус.

 

Андрій Сагайдаковський. А де ви?

 

На стіні навпроти знаходяться два полотна ще одного львів’янина Євгена Равського: «Sonny» та «I.D.L.F.» (із серії «I don’t like Fish»). Як великий шанувальник творчості італійського живописця XVIІ століття Караваджо, Равський велику увагу приділяє грі світла й тіні,а сюжети малює про сьогодення (точніше, його нічне, майже потойбічне життя) міста, де мешкає, зображаючи персонажів безпосередньо зі своїх знайомих та друзів. Цього разу це таємничий, зловісний, герметичний, змовницький світ байкерів та справ, що вони задумують у темних двориках вулиць. Картини з серії міфологічної реконструкції старих міських історій, в плетиво котрих запрошено статистами, або героями сучасників художника. Нерозривність минулого і сьогодення, залежність і взаємовпливи, співставлення естетики з моральними принципами. Реалізм і театральність.

 

Євген Равський. I.D.L.F.

 

Розташована поруч «Калина красная» Василя Цаголова і стилістично й ідеологічно опонує до картин Равського. Вироблена художником живописна манера з великою кількістю незафарбованих пробілів з білою грунтовкою полотна – немов би невмисне протиставляється лакованим, темним, лискучим псевдостаровинним полотнам. Полотно Цаголова – чергова інтерпретація-ілюстрація ментальності «братнього» народу, де під ликом високодуховної культури, ховаються агресивна жадібність, брутальність й неповага до себе та інших. Великоформатне зображення чоловічої фігури зі спини у ватнику з «колорадкою» на рукаві та шапці-вушанці з приспущеними штанами, оголеним задом та з «калашом» в руках відсилає назвою до однойменного російського фільму (1974) й оповідає про сьогоднішню «ватну» свідомість, котра неспроможна позбутися ментальних травм минулого режиму. Дим вибуху в далині і фрагмент калинової гілки обабіч фігури. Орнаментальний вертикальний рапорт зірок та серпів з молотом, як естетична нездатність інакшого, нового, нешаблонного мислення. Безмежність неосвоєних просторів, здавалося би, малюює оптимістичні перспективи. Та коли маєш зброю в руках – на все стає байдуже. «Калина красная» – побутова сценка з життя ексцентричного етносу.

 

«Лижа» Юрія Соломка і «Калина красная» Василя Цаголова

 

Поруч із живописом Цаголова доречним став об’єкт Юрія Соломка «Лижа» – справжнісінька лижа з черевиком-чоботом на ній, обклеєні картами зоряного неба (лижа) і Землі (черевик), нагадують філософам про моральний закон, хуліганам про копняк, спортсменам про спорт.

 

На протилежній стіні залу таємничо виблискує ефектне полотно Руслана Тремби «Соловей» (хоча, назві більш пасує «Нахтіґаль») – пафосна картина вкрита поталю з невеликим контурним зображення пташки у верхньому кутку.

 

Руслан Тремба. Соловей

 

Картина для прикрашання місця, робота що творить ауру золотими відблисками мерехтіння. Подібно до того, як місця у тривалому часі змінюють свою геологію й обриси, слова також піддаються семантичним затиранням, змінюють звучання і значення в інших мовах. Так давнє грецьке слово аура – віяння, перетекло в латинську мову словом аурум – золото. Соловей тут може звучати як Нахтігаль, нагадуючи про Рейх – міфологізоване місце-мрії в нацистській ідеології. З іншого боку, прямолінійна ілюстрація улюбленого багатьма кольору зачаровано відблискує в точково-освітленому мороці галерейного підвалу.

 

Ще одна карта Юрія Соломка в цій залі «Двуглавый орел – наш!» спроба мистецької експропріації чужого символу, а значить і територій, а отже й ідеологій. Двоголова геральдична птаха, намальована поверх мапи України, супроводжена елементами, що промовляють про криваву історію цих земель. Груди пернатого птаха вміщають «малий герб» із зображенням серця, голови увінчані царською короною та будьонівкою з зірками та серпом-молотом, у кігтях меч, булава з зіркою Давида, кримсько-татарська держава, поміж голів – тризуб оповитий жовто-блакитною стрічкою, котра переходить з одного краю в біло-червону, з іншого в біло-синьо-червону. Написи «Україна. Масштаб 1:635000» та «Двуглавый орел – наш!» підкреслюють пафос та розпач від нескінченості політики.

 

Юрій Соломко. Двуглавый орел – наш!

 

Посеред зали, на подіумі, розташована скульптура наймолодшого учасника виставки Віталія Коваленка «Прохач». Антропоморфна фігурка змодельована, змонтована й склеєна з уламків деревини, назбираних на берегах річки, благально апелює до глядача. Що це – розпач? Прохання? Жебрацтво? Скріплена безліччю шарнірів, скульптура схожа на пораненого, покаліченого героя, який потребує уваги й допомоги. Чи правильно ми ставимося до природи? Чи надовго вистачить її терпіння та ресурсів? Скульптуру найоптимальніше було б розмістити в натуральному середовищі, біля річки, де вона безмовно змогла б розчинитися в засміченому ландшафті, але  ненадовго – до приходу перших варварів.

 

Віталій Коваленко. Прохач

 

Завершується огляд першої зали телевізором з відео Ростислава Котерліна «Nextto Giotto» 5*17. Іронічний сюжет, відзнятий в італійській Падуві у парку біля капели Скровені тішить своєю невимушеністю та легкістю й дозволяє з незвичного ракурсу подивитися на те, що приховується за таємницями творення.

 

Наступна зала в урочистій формі продовжує знайомити глядача з означеною темою виставки. Монументальний диптих «Нацпрому» (Олег Тістол та Микола Маценко) «Торт» і «Троянда» в іронічній манері демонструє ставлення авторів до умовностей (стереотипів), котрі формують державну (ідеологічну) символіку, атрибути кордонів місця і сили влади. Оголені сидячі на кріслах фігури –  чоловіча, (в одному випадку), та жіноча (в іншому) в оточені пальм та крісел з тортом, трояндою та кельмою в руках символізують безкінечність роду, радість процвітання, працелюбність, красу та незакомплексованість. Орнаментальний мотив свідчить про неперервність традицій. Пафос – про врівноважену декоративністю загадковість – чіткість думки. «Нацпром» є не стільки об’єднанням, скільки ідеологічно-художньою програмою, в рамках якої творчість обох митців тим чи іншим чином розгортається і при створенні сольних проектів. Серед ключових аспектів, досліджуваних художниками – проблема ідентичності, інтерпретація історичного досвіду та його інкорпорація в актуальні культурні процеси, різноманітні масові стереотипи і міфи.

 

Диптих «Нацпрому» «Торт» і «Портрет» Назара Білика

 

Ще дві роботи учасників угруповання доповнюють експозицію. «Троянда» О.Тістола, де пафосну й радісну обкладинку популярного радянського журналу «Огоньок» випуску 1968 р. з фото життя кавказької республіки наклеєно на фанеру й доповнено трафаретними символічними зображеннями троянди, православних хрестів та гір. Як матеріальне означення, тимчасовості місця й скороминущості часу. «Просвіта» М. Маценка – геральдична мітка, або впорядкований набір символів, сукупність котрих мала б спонукати до навчання, або ж позначати його необхідність для персонального і суспільного розвитку.

 

Великоформатний «Портрет» Назара Білика розміщено посеред диптиху «Нацпрому». Розмите фотозображення чийогось обличчя, як універсальний знак неуважного ставлення одне до одного. Робота займає центральне місце експозиції, розмиваючи чіткість і логіку місії людини на цій планеті. Незрозумілість зображеного ілюструє умовність впізнаваності і недовговічність людської пам’яті.

 

Картина Олександра Ройтбурда «Без назви» – метафізичний урбаністичний пейзаж про місто-міф. Після нещодавнього повернення в Одесу, художник почав знову яскраво проявляти у своїй творчості містечкові мотиви. Місто-порт надихає, особливо коли дистанціюватися від його атмосфери затхлої провінції. Уводячи в сюжети картин фантасмагоричні мотиви на тлі архітектурного антуражу художник творить нову урбаністичну міфологію, відмінну від щоденного, метушливого побуту обивателя.

 

Олександра Ройтбурда. Без назви

 

«Укриття. Пейзаж» Павла Макова – химерна і скрупульозна схема фрагменту міста й пояснення порядку дій при виникненні загрози, без надій на порятунок. Механістична інструкція – шаблон, котрим ми так полюбляємо користуватися, не замислюючись про інші варіанти. Педантична чіткість цифр й поетична розшифровка будівель творить магічну мапу Задзеркалля, де неможливо загубитися. Знакова, за словами автора, робота, що дозволяє підбивши підсумки проробленої роботи розпочати працю над новим етапом множення смислів. Чи можливо укритися, чи потрібен план втечі? Логічна схематичність індустріального логосу «першої столиці» контрастує з загадковою метафізикою південної Пальміри.

 

Павло Маков. Укриття. Пейзаж

 

Графіка із серій «Риботерапія. Птахокур» Влодка Кауфмана, залишена на стіні після проведеного перформансу, демонструє спосіб збереження набутого – архівацію й документацію. Серія перформансів, базована на графічних роботах різноманітного формату, привертає увагу тих, хто його бачить до конкретного місця в момент «тут і тепер». Багаторічна «документація» власної творчості акуратно складувана в папки оживає й перетворюється в дійство в котрому художник оповідає й повчає неофітів елементарного – свідомості.

 

Влодко Кауфман. Риботерапія. Птахокур

 

Декілька об’єктів із серії «Трансформація» Наталки Шимін провадять глядача в сферу втрати справжності. Фрагменти килимів, виконаних у незвичному матеріалі, а саме за допомогою пакувальної плівки. Тієї, котру ще називають «пінобабл». Художниця інкрустувала її порожнини кольоровими шматками тканини, і таким чином відтворила візерунки старих килимів. Кольоровий текстиль усередині пакувальної плівки, формує шматочки-пікселі, має багато відтінків, різних за фактурою  – творить нові послання – коди, які глядач може спробувати розгадувати. Як довго речі спроможні зберегти тепло місця, неповторну атмосферу рідного? Чи консервуючи, реставруючи предмети продовжуємо творити дух? Як сучасні «пластикові» технології (без ГМО) можуть співіснувати з батьківським спадком? Чи можна QR-код перетворити у візерунок?

 

Наталки Шимін. Із серії «Трансформація» 

 

Скульптури Олекси Фурдіяка «Bawełna» і «Поет. Практика (поема)» вносять експресивний елемент в експозицію, відриваючись від стін у простір зали. За допомогою великої кількості цифр «діонісійське» суттєво витісняє «аполонівське» з арени цінностей. Недбалий, навіть брутальний крик, грубо промальований на блясі, мовчазне волання іронічно запитує про справжнє, про вічне. Почуємо?

 

Олекса Фурдіяк. Bawełna

 

«Поет. Практика (поема)» – будь-яке місце потребує поета. Саме він і напише міфологію місця. Крізь біль, кров і сльози. Пластика Фурдіяка мовчазно волає, запитує словами Гельдерліна «Навіщо поет в цей убогий час?». Крізь травми, комплекси, поранення спробувати донести, докричатися про головне. Якщо комусь відомо, що ним є тут і тепер. В іншому випадку, поринаємо в довге багатокрапкове мовчання.

 

Одна з робіт із серії «ЛайкХокку» Ігоря Гусєва провадить у наступну залу. «Художник протягом останніх років практично щодня публікував на своїй сторінці у Facebook короткі вірші. Найчастіше ці вірші, які автор назвав «лайкхокку», дуже точно і лаконічно репрезентували події, що розгорталися в Україні. У трьох-чотирьох рядках, немов у телеграмі, Гусєв повідомляв своїм читачам останні новини. Іноді за цими рядками відчувалася фірмова іронія, іноді чітко відчувалися біль і жах від лютневих подій на Майдані, на Грушевського, в Криму (із прес-релізу Dymchuk Gallery). Перенесення місця діяльності з полотна у веб-середовище, щоб потім по-хуліганськи, на гофрованому картоні фломастером візуально закріпити найважливіші поетичні мотиви – пошук інакшого місця?

 

Ігор Гусєв. ЛайкХокку

 

Картини та фото Олексія Борисова – невибагливі поетичні рефлексії на тему ландшафту, коли пейзаж стає не лише спогадом, але й знаком, символом, ностальгією, красиво внесеними на площину полотна. Своєрідні дизайнові вправляння з естетики кольору та дисциплінованості композиції. Написи, слова, що інколи з’являються на поверхні, радше елементи загальної світобудови, аніж носії дискурсу, орнамент, а не оповідь.

 

Олексій Борисов. What to do in next

 

Невеликі за форматом, картини Володимира Костирка – своєрідні загравання з історією мистецтва, з інтелектом глядача, зі смаками колекціонера. Фрагмент картини Караваджо «Давид з головою Голіафа» (1605-06) з автопортретом Караваджо в образі голови Голіафа. Рану на чолі живописець отримав у черговій бійці на вулицях Неаполя. Життя відображається в мистецтві – Караваджо однаково виступає і жертвою, і героєм, і сумним провидцем власної долі – за декілька років художник помре (1610). Костирко, цитуючи Караваджо, відкидає цю тонку інтонацію оповіді про смерть – на його картині не зовсім зрозуміло, що йдеться про відрубану голову. А напис «jama ljuju v styli barokko», привносить нотки грайливості в драматичний сюжет, немов стверджуючи фабулу, що життя – то лише гра.

 

«Рятівне коло» Юрія Соломка і робота Володимира Костирка

 

Ростислав Котерлін самостійно й розлого пояснив концепцію власного фото «Колоніальний пейзаж»: «Можна по-різному трактувати історію, так само відмінно можна тлумачити художні твори. Залежить від точки зору інтерпретатора. Проте історичні факти, як і художні образи, попри те що вже відбулися й сталися, все одно продовжують діяти. Попри різні точки зору. Літній пейзаж околиці Давнього Галича, місця, що втратило свою цивілізаційну велич понад 700 років тому. Устромлений в землю патик, з-під якого йде дим. На ньому шапка, що блищить золотом з місця уявної кокарди. Шапка кроляча, радянського крою, прикрашена пір’ям червоного, білого, синього, сірого і чорного кольорів. Натяк на символи колонізаторів? Нагадує городнє опудало, щоб відганяти птахів? Нічого не ясно, але названо «Колоніальний пейзаж».     

 

    

Ростислав Котерлін. Колоніальний пейзаж

 

Сьогодні декларована державою декомунізація бореться з мертвою «комунізацією», але мало хто каже про деколонізацію. Місцеві старожили майже в один голос говорять таке: «Найкраще тут було за Австрії, за поляків було зле, але найгірше було за совєтів». Чи хто з них скаже, кому було тут добре за Ярослава Осмомисла? А як воно було за монголів, татар чи ще якихось зайд? Це дуже гарне місце. Давно вже слід говорити, що найкраще тут – зараз! Це найважливіше, бо цю землю ми любимо, а колонізаторів вона й далі продовжує притягувати аурою місця і міфів», – розповідає Ростислав Котерлін.

 

Розташоване посеред зали «Рятівне коло» Юрія Соломка із серії «Зоряне небо», об’єкт абсурдно оптимістичного характеру. Замість глобуса Землі на підставці крутиться рятівне коло із зображенням ландшафту планети. Порятунок для планети чи Земля як символ порятунку? В останній кімнаті поруч з пластиковим килимом «Трансформація» Наталки Шимін розміщувалися об’єкти Юрія Соломка: «Теніс», «Туфельки», «Кушать подано», «Черпак» із серії «Зоряне небо» – набір побутових предметів одягнутих чи то в мапу планети Земля, чи в зоряне небо над нею створюють абсурдні артефакти, що нагадують про «моральний закон в мені…», дозволяючи, покинувши думками простори планети, замислитися про безмежність, а «Широка страна родная» – злосний пастіш на царька із сусідньої країни. Баян, обклеєний політичною мапою світу, і два фотоколажі з персонажем, що грає на баяні – то розтягує його, то стискає. Пастіш і пародія утверджують і водночас руйнують історичні умови: історія подається як непередбачуваний наратив, тоді як воля до історизації знаходить своє підтвердження. Історія стає перетворенням на порожній образ пізнього капіталізму. Тисячолітні конфлікти поміж міфом і логосом, вірою та знанням, романтизмом і прагматизмом започатковують нові процеси чи добігають кінця? Аурум творить місце чи місце володіє аурою, що творить привабливість? Скільки простору потрібно, щоб наїстися?

 

Юрій Соломко. Широка страна родная

 

Завершує експозицію відео Ростислава Котерліна «Collectors» 3*31, де художник намагається дати відповідь про те, хто такий колекціонер сьогодні. Алхімік, який перетворює золото в щось значиміше, важливіше? «Хто ці люди? Розумні й наївні, хижаки і жертви водночас незалежно від того, що саме колекціонують. Вони намагаються зануритися в час, зачепитися за дійсність, зафіксувати смак. Колекціонери? Чи цікавить їх краса і потворність безпосередньо, чи ставлять собі питання, навіщо люди, названі художниками, створюють красиві, гидкі, абсурдні речі, названі згодом творами мистецтва. Чи шукають вони в дотиках до цих абсурдностей відголоски змісту і сенсу?». 

 

Тут і далі – експозиція «Aurum місця»