Разом і нарізно. Виставка “Роми – це ми”

29.08.2018

До 3 вересня у Музеї історії Києва відбувається виставка “Роми – це ми”, що поєднала вражаючий людяністю та чесністю фотопроект Олексія Зінченка та експонати з фондів музею. Art Ukraine публікує текст кураторки проекту Катерини Липи у співпраці з Костянтином Дорошенком.

Близько 500 років українці й роми живуть на одній землі – разом і нарізно, зближуючись і віддаляючись, наче планети, що рухаються власними орбітами. Це співіснування було переважно мирним і породило певні явища, які, поглянувши під різним кутом, можна назвати стереотипами, а можна – мистецькими образами масової свідомості.

Огюст Раффе. «Циганська родина у дорозі». 1839 р. Папір, літографія. Київський музей О. С. Пушкіна

Зображення надане Музеєм історії Києва

На початку ХV ст. Великий князь Литовський і король польський Олександр Ягеллончик видав охоронну грамоту ромському ватажкові, «цигану Василю». Вже тоді роми кочували українськими землями, хоч було їх, імовірно, не надто багато. У другій половині ХVІ ст. король Стефан Баторій, упорядковуючи державу, зробив дві важливі речі: створив реєстрове козацтво й повелів ромам обирати «циганського короля», тобто надав правових підстав для розвитку двох дуже різних і вельми своєрідних національних і соціальних спільнот. Для людини середньовіччя та ранньомодерної доби кожен, хто розмовляє незрозумілою мовою й веде незвичний для місцевого загалу спосіб життя – «інший», до якого ставляться щонайменше з пересторогою, або навіть із острахом. Утім, якраз страху перед ромами в українців не було, принаймні жодне історичне чи літературне джерело про це не повідомляє.

Олексій Зінченко, з проекту "Роми – це ми"

На терени сучасної України роми ринули в часи, коли більшість мирного населення воліла б тікати звідси світ за очі – у середині ХVІІ ст., під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Причина такої активності проста: країною пересувалися величезні армії, для обслуговування яких було потрібно багато ковалів. У ремісників-ромів весь реманент був із собою, вони могли кувати коней і лагодити упряж просто на марші. Утім, схоже на те, що дехто з миролюбних ромів таки спокусився вояцьким ремеслом: у козацьких реєстрах трапляються персонажі з прізвищами-прізвиськами Циган, Циганчук, Циганський.

Олексій Зінченко, з проекту "Роми – це ми"

Ранньомодерна доба – час виникнення у свідомості українців певних стереотипів щодо ромів. І ці стереотипи не були ворожими, хоча, знову таки, йшлося про образ «іншого». У вертепному театрі персонаж, що звався «циган» – хитрий і веселий трикстер, але аж ніяк не ворог. Ті ж риси властиві й персонажеві різноманітних карнавалів, передусім різдвяних. Поет-чернець кінця ХVІІ ст. Климентій Зиновіїв писав, що «…цигане где день где ночь по світу гуляють… Же збитечнеє людям чинять ошуканства// где колвек приехавши до якого панства». Але ставлення до «ошуканства» було поблажливе: у різних оповідках фігурують змагання українця й рома – хто кого надурить. До того ж вважалося, що змагання з ромом у хитрості – поєдинок на рівних, а от із євреєм краще в такі змагання не вплутуватися, бо програєш.

Олексій Зінченко, з проекту "Роми – це ми"

Софія Караффа-Корбут. «Закарпатські цигани» 1962 р. Папір, лінорит. Музей шістдесятництва

Зображення надане Музеєм історії Києва

Доба романтизму першої половини ХІХ століття породила літературний образ циган, як символу волі, свободи від будь-яких соціальних умовностей та незалежності від суспільної ієрархії. Саме тоді з’явилися і вигадані палко закохані жінки-красуні – Кармен Проспера Меріме та циганка Аза Юзефа Іґнаци Крашевського, що згодом потрапила на українську сцену в п’єсі Михайла Старицького. Але, на відміну від решти Європи, Україна вже мала свій «золотий стандарт» волі – козаччину, та ще й спогади про те, що волю треба боронити зі зброєю в руках. Тож загальноєвропейський стереотипний мальовничий образ «вільних циган» приживався тут повільно – мало не сто років. Натомість справжні роми, як і раніше, кочували краєм: так само мандрівні штукарі показували фокуси на ярмарках, так само ромські ковалі виготовляли найкращу збрую й кували коней, так само сільські дівчата бігли дізнаватися свою долю у циганок-ворожок. Цікаво, що на відомій акварелі безумовного романтика Тараса Шевченка «Циганка-ворожка» візуальним центром і головним романтичним персонажем є саме юна українка, а не звична для Наддніпрянщини, і тому не екзотична, ромка.

Анатоль Петрицький. Ескіз костюму циганки до балету «Лілея». 1950 р. Папір, акварель, кольорові олівці. Музей історії Києва

Зображення надане Музеєм історії Києва

В українському фольклорі роми, як і раніше, постають «іншими», але не ворожими. Часом вони смішні, часом гідні співчуття (для осілого хлібороба кожен безземельний і безхатній персонаж – завжди бідолаха). Ідіома «циганське щастя» означає жорстоке безталання, «циганська кобила» з народних анекдотів і приказок – замучена конячина (хоча як раз з кіньми у ромів все було гаразд).

Олексій Зінченко, з проекту "Роми – це ми"

Культ «циганщини» з піснями-танцями-катанням на «тройкє с бубенцамі», що виник у Росії на зламі ХІХ – ХХ століть, в Україні не надто поширився. Хоча грамофонні платівки з циганськими романсами розходилися імперією та, звісно, набули певної популярності і в нас. Але на наших теренах роми залишалися більше учасниками сільського та містечкового життя, аніж великопанських розваг. Ромський музика в Україні – не волоока панянка, що співає пристрасним контральто в дорогому столичному ресторані, а віртуозний скрипаль, який грає до танцю на сільському весіллі чи на ярмарку. Утім, і в Україні образ ромів підлягав невблаганній театралізації – він еволюціонував від персонажа давнього вертепу до сценічного образу театру корифеїв. Звісно, йдеться про «Циганку Азу» – виставу, у якій сяяла найперша зірка української сцени Марія Заньковецька. Образ гарячої красуні-циганки, різноманітні історії пристрасного кохання, вигадані літераторами-романтиками у ХІХ ст., екзотичний одяг (теж вигаданий у ХІХ ст. як театральний) не сходили зі сцен України впродовж усього ХХ століття.Театральний образ перекрив для більшості українців реальних ромів з їхнім своєрідним способом життя та чималими проблемами. Тож не дивно, що вітчизняні музеї не можуть похвалитися значною кількістю артефактів, що так чи інакше стосуються ромів. У колекції Музею історії Києва такі експонати передусім пов’язані з театром: афіші та невеличкі друковані лібрето, що слугували рекламою вистав на «циганську» тематику. Щодо візуального мистецтва, то тут ідеться передусім про різночасові твори живопису та графіки, автори яких, як і належить митцям, захоплювалися мальовничою зовнішністю ромів.