Інформаційне суспільство і філософія постмодернізму, що є його кровоносною системою, формують цілий ряд трендів сучасного мистецтва. Якщо уважно придивитися до світових художніх форумів, то на передній план виходять такі поняття, як антиформа, гра, випадок, анархія, поліморфізм тощо...Складається враження, що ми несемося фантастичною за розмірами гілкою метро, зупиняючись на пару хвилин у якомусь окремому «бутіку» з доволі стандартним набором пропозицій, проте – зі славнозвісним дизайном та менеджментом. Утім, і це не дивно, в цьому й полягає основна властивість інфосуспільства.

 

Ми маємо лише мить для обміну інформацією: кожен повинен встигнути квакнути зі свого болота, щоб його почуло керівництво «бутіка». У нас дуже мало часу (і він неймовірно швидко спливає), щоб встигнути не лише створити аби яку подобу художнього твору, але хоча б сформулювати його текстуально. Звідси – ідея «плавильного котла» художнього мейнстріму, або більш толерантна на сьогодні назва «салатниця». Як же гидко усвідомлювати себе зеленим горошком або майонезом. Правда, в «цивілізованих країнах» для «недорозвинених» (емігрантів із третіх країн) кидають з панського плеча ідею мультикультуралізму, але цілком очевидно, що вона переживає глибоку кризу, тому світ змушений повертатися до позицій політичного лібералізму.

 

Сказане вище виникло не на порожньому місці. По-перше, нам довелося побувати в багатьох розвинених країнах; по-друге, на різних художніх ярмарках; по-третє, ми уважно стежимо за світовим мистецьким процесом, його тенденціями, філософією і арт-ринком. І ось що дивно: дві-три розфарбовані дошки, інсталяція на поличках, колажі з недогризків чого-небудь, електронна панель з «глибоким» концептуальним текстом і черговий (кольоровий) квадрат кочують з одного світового артфорума на інший, викликаючи розчулення арт-критиків. Зовні – театр абсурду та й годі. У дійсності – відмінно режисована та інформаційно розкручена ідеологічна вітрина світового «бутику», а все інше – за лаштунками. Тисячі й тисячі натхнених цією вітриною людей (умовно будемо називати їх художниками) відчайдушно фарбують дошки й таке інше в надії виграти у всесвітній лотереї. Причому, абсолютно зрозуміло, що яскраве самобутнє мистецтво, побудоване на національній основі, насилу укладається в цей світовий порядок, якщо укладається взагалі, тому ним, напевно, й не варто заморочуватися.

 

 

Будь-якій мало-мальськи розвиненій людині зрозуміло, що якщо різнокольорові квадрати або дошки в різних країнах пофарбують англієць і кореєць, індус і француз, українець і швед, це не буде мати жодного стосунку до мистецтва цих країн, хібащо тільки завдяки територіальній приналежності. Але для постмодернізму це не має жодного значення, тому одразу виникає питання: чи означає це, що попередня філософія модернізму набагато різноманітніша, менш вихолощена, значно привабливіша для втілення нескінченного різноманіття багатонаціонального світу і саме тому значно корисніша для людства у світі багатополярному? Це досить таки непросте запитання, особливо – на пострадянському просторі. Адже мистецтво пізнього тоталітаризму зовні виглядало як реалістичне, але насправді внутрішньо було цілком абстрактним, тому що створювалося за ідеологічними шаблонами й сприймалося головним чином, виходячи з міркувань майстерності художника. А всі справжні модерністські напрями були придушені на ранньому етапі соціалістичного будівництва.

 

Чому ми про це говоримо? Тому, що, пройшовши довжелезний шлях у Союзі, а потім і в незалежній Україні, ми можемо цілком упевнено сказати, що сучасне українське образотворче мистецтво абсолютно не сформувалося як самостійний бренд, більше того – воно втратило безліч позитивних ознак, притаманних мистецтву попередніх поколінь. Зовні воно подекуди модернове, але водночас абстрактне по суті, у нього відібрана душа, в найкращому випадку це певний зародок душі. Перш за все це пов'язано з прагненням абсолютної більшості художників прорватися на міжнародний арт-ринок (треба як мінімум бути в тренді) і відсутністю розвиненого вітчизняного ринку. Адже не секрет, що для ренесансу потрібний цілий ряд передумов (приклад – бум мистецтва у Китаї) і скільки не заклинай про вітчизняне відродження, маючі на увазі поодинокі продажі робіт українських художників на світових аукціонах, виняток лише підтверджує правило – в Україні з образотворчим мистецтвом величезні проблеми. Як і в цілому в культурі. До сьогодні в умах учасників культурного процесу не сформована скільки-небудь виразна вітчизняна проукраїнська позиція. Тупе й безсоромне наслідування західної культури аж до плагіату включно (під гаслом «не випасти з мейнстріму»), причому з відставанням на півтора-два десятки років, – ось основний український тренд. І що, питається, може вирости на цьому випаленому полі? Відповідь очевидна. Однак іде бійка на знищення (зовні – цілком пристойна) за кожен долар, що з'явився на горизонті.

 

 

Як ми, арт-тандем Бабак-Матвєєв, позиціонуємо себе в цьому процесі? Відразу відповімо: ніяк. Нам просто не по дорозі. Якщо переглянувши кілька сотень робіт на черговій арт-бієнале йдеш звідти, наче з кладовища, про який шлях може йти мова. За винятком двох-трьох, на нашу думку, гідних робіт. І так із року в рік. Про що після цього можна говорити. Адже це стосується всіх, від початківців до знаних митців, які творять повністю відморожений в духовному та інтелектуальному плані художній простір. І провина у цьому лежить не на художниках або арт-критиках. Такий результат маємо через відсутність у країні дискурсу, брак полемічних майданчиків, телепередач або навіть освітнього ТВ-каналу, покликаного масово просвіщати населення у галузі сучасної художньої думки, філософії, що забезпечує потреби інформаційного суспільства, сучасної культури та образотворчого мистецтва зокрема. Зважаючи на популярність мистецьких заходів у Пінчук арт-центрі або Мистецькому Арсеналі, запит населення величезний. Але ж тільки борсається кожен сам у своєму болоті. Тому немає жодних сумнівів, що країна конче потребує системних змін у культурно-освітній галузі.

 

Слід зазначити, що навіть безпосередня участь у декількох бієнале сучасного мистецтва (М.Бабак – 2005-го року у Венеціанській бієнале, Є.Матвєєв – 2010-го року у Фотобієнале в Стокгольмі і низці інших) не змінили нашої позиції. До того ж, перемога проекту М.Бабака «Діти твої, Україно» у конкурсі на участь у Венеційській бієнале супроводжувалася безпрецедентним потоком бруду, образ і неподобств з боку конкурентів. І все тому, що проект «випадав» із того ряду розфарбованих дощечок, а натомість мав глибоке антиглобалістичне національне забарвлення. Основний висновок з побаченого нами на зарубіжних форумах: сучасне мистецтво переживає колосальну кризу, незважаючи на поодинокі досягнення. Спочатку ця позиція визріла у кожного окремо, а потім вона стала програмною для нашого арт-тандему. На сучасному етапі світове мистецтво йде шляхом дизайну, риторики, деструкції і шизофренії. Це практично однозначний висновок, якщо спиратися на провідні арт-форуми та експертну оцінку. Разом із тим парадоксальним є той факт, що світові аукціони демонструють повсюдне успішне повернення до епохи модернізму. А найбільш затребуваними художниками є власне класичні модерністи. Або ті з сучасних художників, хто не розгубив школу, не відмовився від традицій модернізму і продовжує творити в цьому просторі, не піддаючись спокусі постмодернізму.

 

 

Є ще одна важлива обставина, яка підштовхнула нас до створення тандему та програмного опрацювання його ідеології. Це зібрані протягом більше двадцяти років М.Бабаком колекції (народної ікони, картини, фотографії вжиткових речей, рушників тощо), які в один прекрасний момент набули таких обсягів, що вимагали негайного впорядкування: реставрації, атрибуції, системного опису і, нарешті, ґрунтовного наукового аналізу. Ми зайнялися створенням фундаментальних книг як автори художньої концепції, об’єктом дослідження яких стали ці колекції, на що було покладено кілька років життя, і вже перша з них, – «Народна ікона Середньої Наддніпрянщини», – здобула Шевченківську премію. Наступними спільними виданнями стали монографії «Сільська фотографія Середньої Наддніпрянщини кінця 19–20 ст.» та «Григорій Шевченко – майстер фотоживопису, спадкоємець шевченківського роду», які знаходяться на стадії друку. Отже, результатом наших успішних видавничих проектів стало усвідомлення того, що ми можемо плідно співпрацювати. І, найголовніше, колекції, покладені в основу книг, мають те справжнє, що ми так довго шукали. Вони зберігають у собі душу народу, що є саме тим джерелом, з якого можна черпати до нескінченності. Отже, залишилося зробити тільки один крок до співтворчості у межах сучасного мистецтва. І саме події Революції Гідності стали тим каталізатором, який активізував наш рух назустріч один одному і знайшов втілення в нашому першому проекті «Жертвопринесення», а він, у свою чергу, став першою ластівкою і складовою мегапроекту «Теллуріс», про що буде йти мова далі.

 

Будь-яка творча співпраця базується на певних засадничих принципах. Щонайменше має виникнути необхідність у її створенні. На наш погляд – все дуже просто. Якщо наші спільні мистецькі практики призведуть до реалізації позначених нами цілей, це означає, що така співпраця мала сенс. Більше того, ми обидва досвідчені художники, які цілком успішні індивідуально, і ніщо не заважає нам йти далі окремо, кожному в своєму ключі. Але, в будь-якому разі, немає жодних сумнівів у плідності нашої співпраці. Про це свідчать вже перші спроби. І річ не в тім, щоб створити черговий поплавок для спільного виживання, у цьому немає жодного сенсу. Крім того, плідній співпраці сприяє багаторічна дружба. Отже, задуманий нами проект «Теллуріс» може стати настільки цікавим, що відмовитися від поставленої перед самими собою мети з його втілення було б щонайменше нерозумно. «Теллуріс» вимагає вирішення дуже складного і своєрідного комплексного підходу: об'єднання гострого, майже звіриного відчуття національної модерністської ідентичності М.Бабака і плюралістичного постмодерного розуміння інформаційного суспільства Є.Матвєєва.

 

 

Насправді такої протилежності і разючої відмінності між нашими світоглядами не існує. Це така собі постмодерністська гра. Просто ці погляди в кожному з нас існують в різних пропорціях. Дуже цікаве глибинне розуміння «теллурісного» життя заклав у своєму романі «Вільхова кров» М. Бабак. Ідея написання цієї книги виникла в результаті неможливості донести до глядача складні переплетіння внутрішніх психологічних катаклізмів і переживань за допомогою образотворчих засобів, що видавалося можливим зробити лише за допомогою слова. Сам текст є автобіографічною сповіддю художника, який залишив батьківську хату, але так і не зміг розірвати пуповину, яка пов’язує його з рідним обійстям.

 

Є. Матвєєв також частково провів дитинство у схожій «теллурисній» місцевості, і на все життя зберіг він відчуття теплих губ лошати, запах свіжозораної землі, смак свіжого молока, золото травневого, викачаного у кінці липня меду, дивовижну структуру шкіри обличчя та рук селян, що сумом віддають у серці. І навіть думати про надсучасний, майже силіконовий проект «Теллуріс» (це ж і не проект зовсім – це «простір») без цих відчуттів і спогадів неможливо.

 

Для «Теллуріс» дуже важлива філософська база, яку ми підлаштовуємо під себе з цілого моря протилежних і часто суперечливих напрямів сучасної думки. Нам потрібно створити свій «контемпоральний» (швидше навіть «ультраконтемпоральний») художній простір (від абстракції – до наративу), який перебуває в дискурсі зі світовими художніми трендами і не вивалюється із загальних процесів. І тут виникає проблема. Вона пов'язана, насамперед, з незакінченістю сьогоднішньої філософської думки, яка є основою інформаційного суспільства і властива постмодернізму як такому. Справа в тім, що його плюралістична різомна основа, де все дорівнює всьому, не дозволяє створити ту нову цілісність, до якої ми прагнемо. Цілісність і синтез притаманні модернізму і абсолютно протилежні постмодернізму. Для нас дуже важливим є поняття «витвір мистецтва», а не лише «перформанс», «процес», «хепенінг». Проте, саме постмодернізм претендує на філософію інформаційного суспільства, в якому ми, власне, й живемо. Зовні він більш прогресивний, про що й варто поговорити. Принаймні, спробувати висловити свою точку зору.

 

 

Юрген Габермас вважає постмодернізм взагалі недоречним в силу незавершеності модернізму. При цьому він визнає, що модернізм, незважаючи на невичерпані до кінця свої можливості, все-таки знаходиться в глибокій кризі головним чином через те, що дозволив цілісному сприйняттю життя розпастися на незалежні один від одного уявлення вузьких груп експертів. Габермас вважав, що сформовану ситуацію можна виправити, якщо прийти до якоїсь єдності чи консенсусу. І саме в цьому ми маємо низку сумнівів і міркувань. Справа в тому, що створений постмодерністський хаос вимагає «від еклектичної строкатості новітньої культури встановити "надскладний порядок хаосу"». А це питання з питань. Чи має воно взагалі вирішення?

 

Інформаційному суспільству притаманний цілий ряд парадигм, і вони множаться в геометричній прогресії у прямій залежності від розвитку цього самого суспільства. Постмодерністський дискурс поступово охоплює нові й нові області соціокультурного простору модерну. Вольфганг Вельш зазначав, що «постмодерн – це не антимодерн, адже він включає в себе модерн». Але включає він його поряд з іншими парадигмами, жодна з яких не є привілейованою, і всі вони знаходяться в безперервній конкуренції. У цьому плюралізмі й полягає сама суть постмодернізму. У ньому ж полягає і його "ахіллесова п'ята"». Нічого собі! З такою ахіллесовою п'ятою навіть якось не по собі. Адже ця «діра» дозволяє позиціонувати як твір мистецтва все, що завгодно, тобто те, що до недавнього часу і назвати-то витвором мистецтва язик не повертався. А сьогодні це один із найбільш розкручених і войовничих трендів більшості форумів сучасного мистецтва.

 

Наш проект «Жертвопринесення» виходить далеко за рамки української революції. Він спирається на самопожертву «небесної сотні», на прямо-таки відчайдушне прагнення народу (від малого до старого) змінити свою долю на власний розсуд, жити за тими законами й правилами, за якими живе весь цивілізований світ. Знаходячись в епіцентрі революції, але не ставлячи перед собою мету швидко і також революційно відгукнутися на події, ми зважилися створити саме художній, а не політичний проект, робота над яким тривала кілька місяців. Цей проект – не тільки захоплення подвигом полеглих героїв (революцію завжди роблять герої), це своєрідне застереження для всього людства про прийдешній Апокаліпсис і надія на те, що глядач зрозуміє, в яку безодню ми усі вже зазирнули. І вкотре ми стоїмо перед вибором: як не загубити Майдан у наших душах, як утілити його ідеї в життя.

 

 

У цілому проект «Жертвопринесення» позиціонується як постмодерністський, але, як вже говорилося вище, із застереженнями: йому притаманні множинні ознаки модернізму. Німецький філософ Петер Козловські стверджував, що «мати безмежний вибір настільки ж погано, як і не мати його зовсім». Втративши фактично всі основи й підвалини, людина залишилася «сам на сам у світі, в якому безроздільно панує гераклітовський panta rei» (усе тече).

 

Постмодернізм завжди цурався загальних ідей, але загальнолюдські цінності – це не загальні ідеї. Універсальність їх полягає тільки в тому, що вони вплетені в життєдіяльність усіх людей, незалежно від приналежності до конкретної культури, раси, народу. Постмодернізм, відкидаючи універсалії, не може відвернутися від таких універсальних людських цінностей, як право на гідне, мирне життя, на свободу висловлювати свої думки й почуття, тобто, зрештою, обирати свою долю. Через те, що не можна повністю відходити від гуманістичних традицій, представники «нової філософії» Леві, Жамба, Лардро звертаються до релігійної проблематики. Як зазначає Б.-А. Леві, «ніколи ми не були настільки невільними, як з того часу, коли ми більш не віримо». Поєднання в нашому проекті модерністського погляду (Бог-Отець)  з постмодерністським (Святий дух) саме й свідчить про спробу частково опертися на представників «нової філософії». Ми структурували наші композиції за аналогією до створення світу у Святому Письмі – День перший, День другий тощо.

 

Не будемо детально зупинятися на кожній композиції окремо. Нам лише хотілося б додати ось що. Ми ще не презентували проект у всій повноті, тому що його втілення в задуманому вигляді потребує чималих коштів. Проект може бути представлений у дуже широкому спектрі технічної реалізації, і якою вона буде на першій виставковій презентації – загадувати не будемо. Час покаже. На сьогоднішній момент ми вважаємо проект «Жертвопринесення» формально закінченим, тому визнаємо за необхідне представити його на суд громадськості в медійному просторі, але це не означає, що ми не повернемося до вже сказаного на новому рівні усвідомлення подій, що мають місце в світі. Можливо, ми впровадимо в канву цього проекту ще низку композицій, можливо, це буде «Жертвопринесення-2» або щось інше. Однаково це стане складовою частиною проекту-простору «Теллуріс». А зараз ведеться планомірна підготовка до створення наступних проектів. Що нового ми готуємо для культурної спільноти та поціновувачів сучасного українського мистецтва – говорити передчасно.

 

 

P.S. Незважаючи на претензії стати світоглядом інформаційного суспільства, ідеологія постмодернізму фактично не змогла створити стійких моделей ідентифікації. Збереження загально-гуманістичних цінностей в умовах тотального поширення новітніх технологій та технологізації людського життя вочевидь потребують і нового філософського осмислення. У будь-якому разі поки що ми будемо дотримуватися нашого девізу: «Від трендів фрагментарності та різомності як основних метафор сучасної культури до створення тренда "нової цілісності"».

 

Про проект від авторів

 

Основою проекту стали події в Україні, які отримали всесвітній резонанс: найпотужніший порив до створення справедливого громадянського суспільства, найвищою цінністю якого є Людина та її права. Проект «Жертвопринесення» символізує вистраждану століттями боротьбу за дійсну не декларативну свободу, яка народжується в муках. Художники Микола Бабак та Євген Матвєєв перебувають в епіцентрі цих подій, і не дивно, що революційне світосприйняття пульсує в їхній творчості.

 

Автори хочуть донести до глядача дуже просту ідею. Кожна людина на Землі народжена вільною, гідна цієї свободи і хоче бути щасливою. Це її беззастережне право. А свободу потрібно вистраждати і захистити, і цьому немає альтернативи. Це немигаючий погляд художників у безодню людської нікчемності, лицемірства й жорстокості, яка поглинає будь-які проблиски світла і, водночас, це гімн гідності та самопожертві заради високих ідеалів.

 

Смисли, закладені авторами у твори проекту «Жертвопринесення» стосуються процесів, які вирують не тільки в нашій країні. Адже йдеться про зміну фундаментальних засад всього світоустрою, а Україні, волею долі, довелося стати одним із форпостів цієї боротьби.

Проект «Жертвопринесення» – це палаюча болем магма, вулкан, який перемелює в своєму жерлі залишки пострадянської системи. Це наче останній ривок плоду з утроби матері назустріч довгоочікуваному новому світлу. Інтуїтивне відчуття апокаліпсису буквально затягує глядача в енергетичне поле кожної композиції. На наших очах народжується «Щось», і ми ще не можемо усвідомити, чого від нього чекати; ми вдивляємося в нього з надією на краще і від цього на душі все тривожніше...У композиціях проекту буквально на молекулярному рівні відчувається вібрація простору, який художники насичують енергією, не зважаючи на місцями удавану наявність порожнечі чорного і білого. Автори проекту спираються в своїх роздумах на християнський світогляд, але при цьому прихильники інших віросповідань не повинні відчувати жодних сумнівів у суті того, що відбувається. Художній контекст побудований на загальнолюдських цінностях, серед яких жертовність є одним із постулатів. Споконвіку Богу приносили жертви, найвідоміша з яких – мученицька смерть Христа.

 

Зрозуміло, що художники не могли не спиратися на основні соціально-політичні процеси (мегатренди), які визначають якість сучасної світової системи координат. Усі вони мають глобальний характер, відносну стійкість і тісно взаємодіють між собою, доповнюючи один одного і надаючи глибокого кумулятивного впливу на стан світу. З кожним роком люди, що живуть на різних континентах, відчувають зростання ступеня незабезпеченості своїх елементарних потреб і навіть загрозу власному існуванню. Відбуваються фатальні зміни, і покращення прогнозу в осяжному майбутньому навряд чи передбачається. Тому не варто дивуватися, що художники з такою жорсткістю підійшли до народження нового життя, втім, це стосується й інших композицій. Автори проекту свідомо декалькують «жертвопринесення» і підміняють смисли, а разом із цим і конотацію. Соціокультурна взаємодія є основною внутрішньою пружиною проекту «Жертвопринесення», його рушійним началом. Це повноцінний комплект «об'єктів розглядання» практично на рівні «сучасності для самої себе». Створюється таке відчуття, що комунікація в проекті здійснюється у формі дискурсивних стратегій, утворюючи первинний рівень примусу.

 

У свою чергу дезінтеграція характеру в проекті «Жертвопринесення» – це свідома жертва, «тонке місце» системи постмодернізму, «в якій відсутні уподобання, де черв'як дорівнює Богу, а король – капусті, де «страждаюча людина» ганебно капітулює перед «людиною граючою». Але ж актуальний художник, який живе в тотальному постмодернізмі, використовує його переваги і змушений миритися з його слабкостями, а замість класичних і модерністських структурних побудов він творить в системі гнучких дослідницьких стратегій, що дозволяють уникнути ієрархічного упорядкування реальності, творить у нерівноважних самоорганізуючих системах.

 

 

 

 

Література

 

Бодріяр Ж. Прозорість зла. М .: Добросвіт, 2000. 258 с.

Губман Б.Л. Західна філософія культури ХХ століття. Твер: Леан, 1997. 289 с.

Козловські П. Культура постмодерну. М .: Республіка, 1997. 240 с.

Кусаінов А.А. Французька «Нова філософія» і культура постмодерну. Волгоград: Вид-во ВолДУ, 2003. 164 с.

Ніцше Ф. Воля до влади: досвід переоцінки всіх цінностей. М .: REFL-book, 1994. 352 с.

Розанов В.В. Опале листя. Короб другий і останній // Розанов В.В. Відокремлене. М .: ИПЛ, 1990. С. 203 - 370.

Фуко М. Історія сексуальності-III: Турбота про себе. Київ: Дух і літера; грунт; М .: Рефл-бук, 1998. 288 с.

Levi B. -H. Le testament de Dieu. P .: Grasset, 1979, 306 p.

Toulmin S. The return to cosmology: Postmodern Science as the theology of nature. Berkeley: Univ. of California Press, 1982, 284 p.

Вадим Ємелін. Криза постмодернізму і трансформація ідентичності в інфосуспільстві. Журнальний клуб Інтелрос «Credo New» №1, 2014