«Гра обертається на серйозність і серйозність – на гру»

Йоган Гейзінга

 

З 17 до 30 липня у Харківській муніципальній галереї проходить виставка «УПА хенде-хох» творчої групи «Шило» (Сергій Лебединський, Вадим Трикоз, Владислав Краснощок).

Фотографії цієї серії створені ще в 2013 році як рефлексія на тему стереотипів щодо УПА в Радянському Союзі. Виставка була запланована давно, тому в контексті сьогодення звучала б дещо сумнівно. Напередодні відкриття автори вирішили доповнити експозицію знімками з Майдану, створивши нове висловлювання.

 

Поєднання постановочних фотографій із серії про УПА та світлин, зроблених під час подій на вулиці Грушевського, змушує поставити питання про можливість розмежовування категорій гри та реальності. У трактаті «Homo Ludens»  Йогана Гейзінги знаходимо твердження: «Гра відрізняться від реального життя, її перебіг і сенс залежить від неї самої». Людина усвідомлює, що вона грає, проте довершеність, впорядкованість та чіткі правила змушують віддаватися грі з повною серйозністю.

 

 

Сконструювавши своє культурне поле, автори погралися у бандерівців та спробували оживити стереотипні уявлення жителів східних регіонів. Через декілька місяців фотографам вдалося зафіксувати на свою плівку вже справжні події та прийняти на себе новий образ «бандерівця». Цей факт яскраво демонструє зміну сприйняття стереотипів і доводить влучність висловлювання в цьому контексті.

 

Творча група «Шило» називає себе новою хвилею харківських фотографів. У одному із своїх проектів вони «закінчують» «Неоконченную диссертацию» Бориса Михайлова, цим самим проголошують нову естетику Харківської школи фотографії. Продукуючи сміливі та виразні висловлювання, автори щоразу створюють самобутній простір власної гри.

 

Як поводити себе, коли граєшся у війну?

 

Патетика несправжньої небезпеки, ілюзорного напруження, яке ти намагаєшся максимально приміряти на себе.

У гри є свої правила, свої учасники, обмежений простір, початок і обов’язково фінал. Заходимо в галерею і потрапляємо в штучно створений, абсолютно впорядкований і довершений простір гри.

 

 

Ось вони головні герої іграшкової війни в дещо абсурдних та смішних позах. Великі монументальні світлини бездоганно виконані в мілітарній естетиці. Український пейзаж, який завжди гостинно приймає героїв.

 

Ці горді обличчя точно запам’ятаються. Це не просто образ невідомого солдата, це оспівані герої, які точно про це знають.

Проте ти боїшся ідентифікувати себе з ними, ти не хочеш приймати правила цієї гри. А вступати в гру, як відомо, можна лише з власної волі. Людина, що грає має точно усвідомлювати, що її очікує.

 

Фотографи погралися у війну ще в мирному 2013 році, створивши серію «УПА хенде-хох». Проте як виявилося зараз занадто боляче приміряти на себе образ героя. Існує правило: гра не повинна дублювати буденність інакше вона втратить цінність. У всього є свій початок і кінець - гра закінчилася, почалося життя. 

 

 

Поруч із великими яскравими фотографічними полотнами на білій стіні — рани, через які почала вириватися реальність: фотографії з Майдану, точніше з вулиці Грушевського. Темні та в іншій естетиці. З розмитими обличчями. Вони стираються, хоча саме тут вони так потрібні. Героя немає, їх тисячі, і вони палають. Показовість зникає, гра обернулася на серйозність. З’являється невимовлена тривога, яка висить в чорному повітрі.

 

В цьому контексті так важко усвідомити факт співіснування гри та серйозності. Дві категорії, які існують в одній площині, переплітаються, перетворюються одна на одну. Цим самим висміюють твою реальність, змушують боятися твоєї гри.