“Кожен може дивитися, проте не кожен може бачити.”

 Андре Кертеш

Спочатку ви заходите в темну кімнату з голими стінами. Можливо, ви навіть маєте певні очікування, але вони в будь-якому випадку не справдяться. За кілька секунд вам доведеться стояти, немов прибитим до підлоги, намагаючись вербалізувати свої відчуття, що їх узагальнюючи можна описати як поєднання трансцендентного жаху з бажанням знайти відповіді на свої німі питання.  

 

Дванадцять підвішених у невеличких лайтбордах та розташованих на рівні людського зросту портретів — вони змушують залишеного з ними віч-на-віч глядача грати у неприємну гру впізнавання “іншого”. Хто або що є ці істоти?

 

Бачити

Костянтин Стрілець пропонує  в арт-центрі Closer  проект “Бачити іншого”. Бачити. Іншого. Ці два слова є і назвою, і буквальним завданням, і вектором для роздумів та множення сенсів — тут їх буде багато.
Глядачеві дійсно прийдеться зайняти активну позицію і, може й несвідомо, відчути різницю між “дивитися” та “бачити”. Є така загальна статистика, що в музеях відвідувач у середньому дивиться на работу протягом десяти секунд. Деякі історики мистецтва, утім,  жартують, що вони дивляться, проте нічого не бачать. Семантика зазначенних понять важлива: дивится — спрямовувати свій погляд на щось, бачити — сприйняти щось. Перше можна назвати процесом пасивним: людина дивиться на щось постійно — це передбачений її анатомією процес, що не потребує жодних зусиль. Друге — це радше процес інтелектуальний. 

 

Хоча початкова реакція на роботи виникає скорше на фізіологічному рівні: жах. Перед вами щось нелюдське, тваринне — воно дорощене до людського тіла за чиїмось збоченим задумом або, може, це просто помилка природи. Це якісь мутанти — в них є щось від обпатраної курки, пришитої до тіла, щось, що віддалено нагадує оленів, які висять в цьому залі як у забійному цеху. Але усі вони вдягнені в людський одяг, який, до речі, є першою зачіпкою як за бажання розібратися з тим, хто є ці істоти, так і за  внутрішнє небажання впізнавати себе в них. 
Ототожнення є тим несвідомим сигналом, який змушує глядача зупинитися та починати бачити. Шкіра, підборіддя, плечі, кадик, судини, а потім і ці страшні відростки, що виявляються вухами. Бачити — це процес зіставлення себе з цими істотами, що триває до повного розуміння: перед вами саме людина, образ якої митцеві вдалося зафіксувати абсолютно нетривіальним шляхом.

Іншого

Хто такий “інший”? Це, безумовно, не я. Це хтось, у кого своє життя, свої турботи, своє тіло, врешті решт. Чому це має мене обходити? Тут би з собою розібратися. Але хто такий я? І чому, коли мене безапеляційно зіштовхують з “іншим”, я хочу відвернутися, закрити вуха і не чути голос неприємного впізнавання, який сидить у мені?

Коментуючи проект, його автор Костянтин Стрілець розповів, що мотивуючою силою для нього було бажання позбутися страху, проявами якого є “соціальна нелюбов” та обережність — саме вона підказує йому не підпускати людей до себе. Таке зізнання видається дуже особистим: в епоху індивідуалізму, де панує упевнене “я, мені, моє” людина заявляє про бажання відкритися “іншому”, для чого наважується побачити в ньому себе.

 

“Бачити іншого” вражає своєю лаконічністю та точністю: адресатом виставки може бути будь-хто - це дзеркало, яке показує тобі, людині з плоті та крові, ким ти є, а не волієш бути, твою однаковість попри бажання інакшості. Стрілець обережно, через приватні переживання, виявляє притаманне майже усім підсвідоме бажання бути кимось іншим, відтак, демонструє: інший і є ти сам. 

Кураторка виставки Катерина Ботанова розвиває ідею проекту від індивідуального рівня до соціального, підіймаючи питання кордонів не лише між людьми, а й між суспільствами. “Ми змогли вийти на майдани і вулиці разом із тими, з ким раніше не хотіли бути на одній планеті”, - пише кураторка в супроводжувальному тексті, де пояснює,  що механізм умовнго розподілу на “своїх” та “чужих” нині виявляє свою неспроможність.

Важко не погодитись, адже Майдан дійсно задав у суспільстві тренд прийняття “іншого”. Проте історія підготувала новий урок і тепер екзамен на таке прийняття сягає не тільки державного, а й міжнародного масштабу. Тут прийняття “іншого” означає можливість не зациклюватися на питаннях суверенітету чи кордонів, бути відкритим до того, що є нам невідомим. Французький філософ Жан-Люк Нансі писав, що «інший» — це і є ми самі. Ми самі зсередини себе інші. Хоча й не завжди це розуміємо. Але зможемо зрозуміти, якщо навчимося приймати “іноземця” — наразі у нас є можливість розуміти його слова в буквальному значенні.

Костянтин Стрілець змушує своїх моделей підіймати голови в прямому сенсі аби показати нам “іншого”, а глядачів — в символічному, аби ми в своїх життях могли бачити оточуючих. “Бачити іншого” — проект вражаючий і потужний: за формою та змістом, за авторським втіленням та кураторською подачею. Ці зображення не втратять актуальності до того часу, поки людина не перестане запитувати себе: хто я? А цього, можна бути певними, не трапиться найближчі кількасот років. 

 

 

 

Фото — Костянтин Стрілець