Михайль Семенко, Василь Єрмілов, Борис Косарев, Анатоль Петрицький, Дан Сотник і багато інших творців «Нової ґенерації» – головні герої монографії Мирослави М. Мудрак «"Нова ґенерація" і мистецький модернізм в Україні». Це найґрунтовніше дослідження про український панфутуризм у широкому мистецькому контексті, що вперше побачило світ у США, нарешті виходить українською у Видавництві РОДОВІД. «Розмиваючи межу, яка відділяла образотворче мистецтво від літератури, панфутуристи, врешті-решт, трансформували друковане слово в унікальну царину образотворчості — абсолютне вираження принципу “поезія як малярство”», – пише авторка у висновках до одного з розділів.

Нижче пропонуємо уривок із прикінцевих сторінок книги.

 

У другій половині 1920-х українські поети, письменники й художники намагалися різними шляхами втілити у своїй творчості дух нового часу. Таке культурне бродіння привело до появи численних мистецьких видань. «Нова ґенерація» виділялась у цьому розмаїтті ультраавангардною позицією й активним намаганням вписати українську культуру в контекст інтернаціональних творчих пошуків. Часопис не лише відкривав нові, особливі естетичні шляхи, а й відображав мінливий соціальний і економічний клімат тогочасної України, розвиваючи пролетарську тематику в художній експресії й активно вдаючись до нових технічних досягнень.

 

Василь Єрмілов. Ескіз розпису Центрального гарнізонногочервоноармійського клубу в Харкові, 1920

Усі зображення надано видавництвом РОДОВІД

 

Із часом дії нового покоління ставали дедалі послідовнішими та згуртованішими: певності додавало міжнародне визнання українських модерністів, які змінили мистецьке обличчя республіки. Сентиментальності, ностальгії, народництву, які раніше панували в українському мистецтві (і з якими так воював Михайль Семенко у свої футуристські часи), прийшли на зміну більш універсальні настрої й теми. Семенко й панфутуристи не замислювалися, що в такий спосіб можна дійти до втрати самого духу України. Як вони зауважили, коментуючи кампанію називання сучасної їм епохи, «націоналізму» серед цих найменувань місця не було. Борючись із провінціалізмом, панфутуристи не щадили й того, що для їхнього народу було справді дороге. Проте, хоч і мислили вони дуже глобально, патріотизму аж ніяк не відкидали. Адже їхньою метою було підняти українську культуру на нові висоти, піднести її до рівня сучасного їм світу. А на адресу тих, хто все ще тримався за старі традиції й намагався у своїй творчості відновити давній (чи просто інакший) дух, панфутуристи висловлювалися різко, безжально й подекуди просто грубо.

 

Декларація «Ми за. Ми проти». «Нова ґенерація», 1927, № 3

 

Навіть для свого часу мистецькі й культурно-політичні погляди Семенка були радикальними, значною мірою через його бурхливу й нестримну вдачу (особливо як молодого амбіційного поета). Його поведінка де в чому навіть компрометувала футуризм. Після революції світогляд Михайля Семенка формувала відчайдушна відданість соціалістично-комуністичним ідеалам і підігріта потужним темпераментом нетерпимість до будь-якої точки зору, відмінної від його власної. Часопис «Нова ґенерація» відображає таку ж позицію. З іншого боку, в журналі помітна якась міра зрілості й цілісності (можливо, через його не дуже ранню появу на авангардній сцені), якої головний редактор набув і сам наприкінці 1920-х. Історично, не існувало такого мистця, який би цілковито відповідав тим панфутуристичним принципам, що їх сповідував Семенко. Як стверджував головний редактор «Нової ґенерації», за великим рахунком, немає ні спеціального пан футуристичного мистецтва, ні якихось інших «ізмів» серед культурних напрямів. Екстремістська позиція Семенка — «лівий фронт мистецтв» — різною мірою втілювалась у творчості різних художників, які погоджувалися бути пов’язаними з панфутуризмом. Тож термін «ліве мистецтво» для Семенка та його команди був достатньо обтічним, але при цьому охоплював багато рівнів, стосуючись різноманітних творів того часу. Не всі мали такі радикальні комуністичні погляди, як Семенко, і соціалістично-комуністичний зміст не можна вважати невід’ємною ознакою українського модернізму загалом.

 

Олександр Влизькo. Художнє оформлення часопису «Аванґард-Альманах»,1930, № b

 

У книжці ми намагалися створити відчуття тих умов, у яких постав модернізм і зазнало змін візуальне мистецтво. Термін «лівий» у цьому контексті означає радше «радикальний», ніж конкретну політичну орієнтацію. Ліве мистецтво — це модерне мистецтво України, з усіма його пошуками й досягненнями у формі та змісті. Через «Нову ґенерацію» українські мистці мали можливість підтримувати зв’язки з найпередовішими явищами європейської культури, як теоретичними, так і практичними. Часопис із великими візуальними можливостями, «Нова ґенерація» стала не лише символом дослідницького духу часу, а й його дітищем.

 

«Нова ґенерація» розкриває ті базові риси панфутуризму, які стали характерними й для художнього модернізму України: по-перше, потужний, магнетичний зв’язок із тогочасними передовими творчими практиками інших частин світу, особливо Західної Європи; по-друге, прагнення не просто сліпо наслідувати такі практики, а й адаптувати їх під те унікальне середовище, яке українські мистці сформували самі; по-третє, культурний клімат, де заохочувались експерименти, змагання, протистояння і не залишалося місця байдужості; нарешті, діяльне бажання вивести національну культуру на арену світового мистецтва нового часу. Аморфність і еклектизм — ці слабкі місця тогочасного суспільства, на які неодноразово вказували панфутуристи, — творам українського авангарду притаманні не були. Оскільки український модернізм на цій землі перебував у єдиному в своєму роді контексті, то ці ендемічні проблеми помітно впливали на природу й сутність мистецтва.

 

Михайль Семенко. Каблепоема за океан. Картка 3. «Семафор у Майбутнє»,1922

 

В Україні словосполучення «нова ґенерація», отже, стосуються покоління, народженого у два останні десятиліття ХІХ ст., — а значить, зрілість цих людей припала на час революції, і вони своїми сподіваннями, перейнятістю ідеями прогресу й енергією наснажували новий час, новий естетичний період — власне, створили те, що ми зараз називаємо мистецьким модернізмом. Це покоління рішуче намагалося покращити соціальне й політичне життя свого народу. Дух цих людей був бунтівний і безкомпромісний, що цілком характерне для молодих максималістів, натхненних певними ідеями — чи то здійсненними, чи утопічними. Нестримний потік творчих експериментів, зневага до меланхолії, ностальгії, пасивності — таку атмосферу підтримувала навколо себе нова ґенерація, ставлячи собі за мету активну, бурхливу й живу участь у тогочасному житті.

 

Павло Ковжун. Обкладинка часопису «Нова ґенерація», 1929, № 6

 

«Нова ґенерація», отже, це і часопис, і те коло панфутуристів, що його створило. Проте цей вираз може мати й ширше значення — як нова ера енергійності, рішучості та мужності братися за принципово нове і, що найважливіше, культурного розквіту й оновлених надій на майбутнє свого народу. Нову ґенерацію вело вперед бажання національного самовизначення. Панфутуристам пощастило безперешкодно діяти найдовше з тодішніх численних мистецьких угруповань, можливо, через їхні ультраліві комуністичні погляди. Але попри це, на них чекало те саме, що й на їхніх більш традиційно налаштованих колег. За сталінського режиму і Бойчук зі своїм неовізантійським стилем у малярстві, і ультралівий Семенко, готовий скинути всі усталені канони української культури, зустріли той самий кінець за активний патріотизм і прагнення підняти українську культуру на світовий рівень. За іронією долі, їм обом було висунуто те саме звинувачення — «націоналізм», яке стало для незалежних мистців фатальним.

 

Михайля Семенка, панфутуристів і загалом нову ґенерацію українських творців прирекла на смерть їхня власна епоха. А часопис «Нова ґенерація» тепер нагадує нам про той період самозречення, пристрастей, волі та сміливості сильних особистостей, мистецтво яких не було провінційним попри віддаленість від потужних культурних центрів світу.