Писатель Любомир Дереш - автор вступления к книге "Конец эпохи позднего железа", сборнику статей критика Константина Дорошенко об искусстве, культуре и обществе, публиковавшихся в украинских и зарубежных изданиях с 1990-х по 2013 год. Подготовившее книгу издательство Laurus любезно предоставило текст Дереша для публикации на нашем сайте. "Конец эпохи позднего железа" увидит свет в феврале, а в марте состоится официальная презентация книги в Киевском Национальном университете им. Т. Шевченко.

 

 

Повернення Абсолюту на Землю в тій чи іншій Своїй формі завжди супроводжується появою Його незмінного оточення. Іван Хреститель з’являється, аби провістити прихід Христа, предтечею пророка Магомета стає коранічний Іса, Адвайта Ачар’я з «Чайтанья Чарітамріти», священного писання бенгальців, проголошує прихід великого реформатора Чайтаньї. Апокаліпсис — найкращий з часів. Він дає змогу задуматись над тим, хто ж серед нас є предтечею того нового, котре намагаються (і марно) розгледіти високочолі інтелектуали в хитросплетіннях трендів і тенденцій.

 

Наш час потребує пророків як ніколи. Потребує чогось, аби протиставити загрозливому Нічому, яке висмоктує дих під грудьми. Епічність кінця завжди гіпнотизує. Паралізує. Зваблює стояти на краю прірви часів і дивитися у яму, що, розширюючись, поглинає все нові й нові смисли, перетворюючи їх на безглузде провалля Ніщо. Як не закричати, як не завити в цій ситуації й як не взятися благати Господа про заступництво? Бо ж далі — лише прірва, лише пустка, в котру, скільки не жбурляй фінансів, ідей, технологій, у відповідь – лише гротеск відрижки.

 

«Кінець епохи пізнього заліза» Костянтина Дорошенка — це виплеск, викид, випад. Це па, від якого в когось від неоднозначності щодо політкоректності задрижать коліна, в когось невротично, по Фройду, засмикається око, а хтось, волаючи «Браво!», жвакуватиме себе заздрісними думками в бажанні переплюнути автора стилем, ерудицією і переконливістю думки.

 

Це книга-виклик. В час, коли регіональні дистрибютори вищого знання вилазять з-під руїн цивілізації, аби повести чергову партію пастви у прекрасне, треба знайти в собі сили зізнатися — старий час скінчився. Глобалізацію завершено, і сцена порожня. Зал готовий розходитись, і в голові епохи – безладний гомін.

 

Щось закрилося, тільки от що? Цього, як наразі, ми ще не розуміємо. Прекрасне двадцяте століття (а, можливо, і дев’ятнадцяте, а можливо, й останні дві тисячі років, а може...) – залишилося позаду. А з ним неминуче відходять пишні каравели ідей, на котрі тримали курс кращі уми цього часу. Відходить толерантність і лібералізм, відступають конс’юмеризм і «м’яка сила», відходить ризома і пульсуюче, вічно хтиве «тіло без органів», котре так і не доповзло до обіцяного глобалістами «плато людства». Все остаточно змішується, все завалюється. Як у фантастичному оповіданні Олександра Беляєва «Над безоднею», де описано пришвидшення обертання Землі, а з ним — прискорення зміни днів і ночей аж до їх повного змішання. Так і зараз блискавично приходять і відходять саторі й затьмарення. Мода згущується, фокусується, після чого знову розпливається на ташистський коллаж емблем і символів, ще вчора повнокровних, а  сьогодні — холодних, як туші корів Дем’єна Херста. Даоська приповідка про те, що до просвітлення були звичайними гори і дерева, потім змінились у момент ілюмінації й знову стали горами й деревами після просвітлення, стає актуальною по сто разів на день – з кожним новим статусом у соціальних мережах, з кожним новим спожитим і (не)відрефлексованим бітом інформації. Велетенська голова епохи тріщить, в неї входить темрява і в залі наступає мовчанка, лиш у найбільш цинічних завжди є відповідь на всі запитання:  серед есхатологічної пітьми спалахує запальничка і ось вже жевріє вуглик чиєїсь сигарети, запаленої в очікуванні на Дію другу цієї часами все ж до нудоти безсенсовної драми віку.

 

Та й що ще робити приреченим на розстріл, як не курити в очікуванні на Дію другу? Костянтин Дорошенко цілком свідомий того, що голос волаючого у пустелі надто мало може змінити щось в цьому світі. І чи варті тоді уся та кров і жовч, спущені на парирування замогильним порохкуванням гримас часу в «царстві Прийдешнього хама»?

 

Шляхетність проявляється у здатності жертвувати собою. Переступати через себе і діяти всупереч обставинам. Адже саме тоді в людині й може пробудитися те немеханічне, живе, що, власне, і робить людину несхожою на біоробота. З цього кута зору діяльність Костянтина Дорошенка як публіциста – це зразок вищої шляхетності, приклад володіння шпагою слова настільки майстерно, щоб, навіть знаючи про власний вирок, уміти галантно обчикрижити суперника, аби з того злетіли всі лати, шати, всі лампаси і медалі, з таким трудом і ретельністю приладовані в обивательській самозакоханості до власного его. Це слова і думки, які пронизують актуальність наскрізь. І, якщо ти хочеш парирувати їх випадам, то мусиш призвичаїтися до думки, що твоє тіло – тіло привида, і всі ті больові відчуття, котрі приходять до тебе в процесі прочитання цієї книги – це фантомні болі померлого, бо інакше як ще давати собі раду з формулюваннями, що пробивають тебе наскрізь? Певне, що тільки так — визнати, що ти мертвий, і вчитися оживати. Мандрівка цією книгою — це перехід через смерть у пошуках того, чим є життя. Для когось — лише в культурному плані, а якщо побачити за цими текстами самого автора, котрий дихає, відчуває, переживає і видобуває з себе ці рядки з не меншим болем і щирістю — можливо, стане переродженням значно реальнішим. Це і є справжнє мистецтво.

 

Таким хоче бачити Дорошенко свого читача — незакостенілим, наділеним живою реакцією, здатним вилізати з мушлі усталеного уявлення про себе і світ. Беззахисним, врешті, бо у слабких правда — до такого євангельського висновку приходить той, хто у своїх інтелектуальних розрізненнях (і в теорії, і на практиці) не раз і не двічі переступав межі дозволеного. Беззахисність – ось що по-справжньому цінне у вік, що минає —уже не вік скам’яніння — вік озалізнення. Таким є і сам автор, хоч як ретельно ховає це за пелеринами стилю – часом світськими й бароковими, а часом — монашими, як у пілігрима. І це чесно.

 

Це книга-оновлення. Попри поверхневий цинізм, вона – про віру. Про необхідність шукати до тих пір, поки внутрішня чесність не отримає повної відповідності жестам назовні, чого б вони не коштували.

 

Одним з найбільш резонансних проектів, куратором якого виступив Костянтин Дорошенко, стала виставка «Апокаліпсис і Відродження у Шоколадному домі». Саме під час цієї виставки й був записаний фінальний текст «Кінця епохи пізнього заліза» — полілог її учасників та організаторів — Олега Кулика, Дмитра Гутова, Анастасії Шавлохової  та інших.

 

Ця бесіда – найбільш прикметна в книзі. Ще донедавна гадалося, що шаманами майбутнього будуть психотехнологи, котрі силою нових прийомів маніпуляції керуватимуть думками посполитого люду. Що ж, майбутнє – питання відкрите. Наразі ж роль ловців сновидінь відіграють люди зі світу мистецтва. Це в їхніх деліріумах та осяяннях проступають обриси того нового, котре — прийдешнє. Культура обвалюється, залишаються тільки зв’язки, а зв’язки — це люди.

 

Підсумовуючи роздуми автора та тему того, чим, все ж, по-справжньому, глибоко в собі, є культура й мистецтво, приходимо до висновку – мистецтво є зустріччю, котра змінює. Дорошенко, безумовно, погодиться з таким визначенням. Адже він — персоналіст. Він вірить в особовість, вірить в «Я», в персональний гріх і персональне спасіння. А зустріч можлива лише там, де є дві особистості. Культура – вона десь там, між цими лініями, що пов’язують людей і епохи, між зв’язками і знаками, котрі зводять особистостей докупи, а потім розводять їх на полюси світу.

 

Костянтин Дорошенко — людина, наділена благословенням потрапляти у будь-яке місце вчасно. Небесна канцелярія також наділила його ще однією чеснотою – завжди зберігати доречність. Такою є його книга — вона сповіщує в Україні новий час. Нових людей. Ця земля, напувана енергією свободи, про яку пише сам автор, здатна акумулювати інтелект. Виношувати його і виштовхувати його у світ для продовження творіння. І Дорошенко, попри (безперечно) скепсис до слова «місія» цю задачу органічно виконує.

 

Такою є ця книга — вона змінює свого читача, поміщає його в яскраве світло – чи то яскравих рамп розуму самого Дорошенка, чи то світла осяяння — і все спалахує. Everything’s illuminated.

 

Ця книга промовляє в слушний час і ще раз озвучує думку про те, що предтечі – серед нас. Про те, наскільки ми здатні оживати в своєму розумі, отямлюючись від симуляції дійсності, пробуджуватися до дійсності, вчитися бути сам на сам з дійсністю. А разом з тим – у вічному товаристві предтеч. Вчитися бачити їх поміж нами. Адже хто, як не ми, і є ними, тими незмінними супутниками Абсолюту, котрі повертаються на Землю, аби вітати Його в новій формі, у нових шатах?

 

Всі ми давно очікуємо на справжнє чудо. На те, що Золотий вік таки прийде, прийде зісередини і ми упізнаємо його, бо він – це те сяйво Абсолюту, котре ми прикликаємо щодня, серед мерехтіння буденних бунтів, серед імітацій і мімікрій, серед безглуздих кодів і спустошуючих стратегій, адже всі ми шукаємо те одне — Справжнє. І його не можливо не впізнати.

 

 

Фото зі сторінки Любка Дереша у Facebook