Відкрита бібліотека кра́сних мистецтв — чи не єдиний простір в Україні, що пропонує безперешкодний доступ до якісної добірки актуальної мистецької літератури, — практика вже давно поширена на Заході. ArtUkraine розпитав засновників та засновниць Відкритої — Гліба Велигорського, Анастасію Сороку, Влада Головка, Михайла Богачова та Валерію Жеріхову — про витоки сучасної української культури, освітні функції мистецьких видань та запоруку успішної культурної ініціативи.

 

Що таке «красні мистецтва» і чому вони — не «образотворчі»?

Михайло: І «образотворче мистецтво», і «красні мистецтва» — це спроби перекласти традиційне поняття «fine arts», за допомогою якого легко вказати на зміст більшості видань у нашій колекції. Термін «образотворче мистецтво», утім, дещо застарілий — про «образи» у сучасному мистецтві говорити не так цікаво, та й взагалі він має трохи радянський присмак. Ми роздумували про більш нейтральні «візуальні мистецтва», але це все ж надто вузько, тож обрали «красні мистецтва» — прямий відповідник fine arts, хоч і не надто поширений. Вибір такої назви  — це зокрема спосіб забезпечити собі можливість гнучкості у формуванні нашої добірки. Нас цікавлять не лише традиційні візуальні мистецтва (фотографія, живопис, графіка) а й концептуальне мистецтво, кінематограф і музика, які не завжди включають у fine arts. Екзотичність «красних мистецтв» дозволяє нам частково підлатшувати це поняття під наше уявлення про fine arts й уникнути розмови про родовий і жанровий поділ мистецтв, адже ще з 70-х років будь-які спроби універсальних класифікацій втрачають популярність, а міждисципліраний підхід навпаки поширюється.

 

Усі зображення надано Відкритою бібліотекою красних мистецтв

 

Відсутність конкретики — це, з одного боку, простір для фантазії, з іншого — певні ризики, пов’язані з тим, що приймати до бібліотеки, а що ні.

Валерія: Сьогодні наша збірка книжок найбільше охоплює фотографію, оскільки в її основу початково лягла колекція Віктора Марущенка. У цій колекції багато унікальних фотоальбомів: у нас є видання з рук відомих фотографів, які вони особисто передавали Вікторові.

Михайло: Ми активно поповнюємо фонди книжками про архітектуру, дизайн, концептуальне мистецтво.

Гліб: Відкрита намагається фокусуватися на речах, яких немає в Інтернеті, або з тих чи інших причин немає в Україні, й тих, які коштують доволі дорого, у зв’язку з чим багато людей не можуть собі дозволити їх купити.

Скільки книг бібліотека налічує сьогодні?

Валерія: Зараз у нас близько чотирьох сотень видань, якщо не враховувати періодичні видання та зіни. Ми багато купуємо та привозимо самі. Гліб і Настя живуть в Лондоні, тому мають змогу купувати актуальні книги. Погортати чи навіть купити їх ще десь в Києві зазвичай неможливо. Часто з подорожей гортачі повертаються з альбомами та каталогами для Відкритої. Свої видання передають дружні інституції та видавництва.

 

На яких засадах стоїть бібліотека та як вони перетинаються з вашими власними світоглядними позиціями?

Гліб: Наша бібліотека — це в першу чергу простір, який ми створюємо для взаємодії людей: взаємодії між собою та взаємодії з певною інформацією певної тематики. У даному випадку — красних мистецтв. Простір існує на засадах повної відкритості, безоплатності, безперешкодного доступу, які ми намагаємося забезпечити.

Михайло: Зсередини бібліотека функціонує за горизонтальною структурою, у нас немає чіткого поділу на керівника/керівників та підлеглих, все розподілено за певними секціями роботи.

Валерія: У нас нема потреби постулювати одні цінності, а насправді мати інші. Основна команда Відкритої — це коло близьких друзів. Ми першочергово були об’єднані доволі схожими поглядами, котрі імплементували в роботу. Головний принцип цілком передає перше слово у нашій назві. Ми хочемо, аби бібліотека була доступною, безпечною та цікавою для різних соціальних груп. Зокрема, Відкрита не послуговується мовою ненависті. Для роботи бібліотеки прорізним є питання інтелектуальної власності: ми працюємо з темою копірайту/копілефту, проводимо лише легальні покази фільмів, завжди покликаємось на авторів робіт і джерела інформації. Звичка шукати легальні шляхи доступу до контенту для мене цілком побутова, не тільки робоча. Очевидно, засади Відкритої з моїми особистими поглядами не конфліктують.

 

 

Гліб: Тут важливо згадати про те, що бібліотека — це зокрема й освітній проект, але не конвенційний. Ми створюємо певний інформаційний фізичний простір, у якому люди можуть вчитися, але ніяким чином не вказуємо їм, що вони мають гортати, вивчати, як саме їм працювати з інформацією.

 

І, все ж таки, давайте поговоримо про вікові рамки. Якого віку дитині ви скажете, щоб поверталася через рік/п’ять/десять?

Влад: Такого точно не станеться. Напевне ми їй просто не будемо давати деякі видання з нашої колекції. Взагалі, ми зацікавлені в тому, щоб до нас приходили батьки з дітьми. Нам цікаво шукати способи говорити про мистецтво з дітьми. В Україні це зараз процес, який відбувається доволі жваво: книга «Видавництва старого лева» про те, як розмовляти про мистецтво з дітьми, є дитяча програма на фестивалі «86», де пояснювали як дивитися кіно з дітьми. Мені здається це дуже цікавий рух і ми, безумовно, хочемо брати в ньому участь.

За кордоном бібліотеки такого формату як ваша (тобто доступні й такі, що пропонують широкий вибір літератури доволі вузької спеціалізації) існують переважно при університетах?

Анастасія: Так, їх дуже багато. Наприклад, у бібліотеці Варшавського університету, є, зокрема, мистецький відділ. Існує Національна мистецька бібліотека у Лондоні. У європейських містах, у яких я бувала, здебільшого є щось подібне. Але справа тут не лише у форматі бібліотеки як такому — річ у добірці альбомів і книжок, яку хтось формує для читачів: читає, знайомиться, відбирає. Масив видань про мистецтво існує і в Україні — інше ж питання, якої якості — за контентом чи за суто технічними харакреристиками — ці видання.

 

Гліб: Коли я був у Утрехті, нас завели в університетську бібліотеку, двері в яку були відчинені, де не стояло жодного охоронця: будь-хто, будь-який перехожий міг просто звернути, зайти і користуватися всім спектром послуг бібліотеки. Це був досвід, який мене доволі сильно надихнув у процесі створення бібліотеки.

Анастасія: Був певний запит з нашого боку: мати в Києві подібний ресурс для себе самих як для читачів і був, вочевидь, запит з боку наших друзів, наших знайомих, яким подобалися всі ці альбоми, які були в нас вдома, яким подобалося їх гортати. Так виникло бажання ними поділитися.

Ви збираєте переважно каталоги, арт-буки. Що ви могли б сказати про українські арт-буки в порівнянні з тими, які ви привозите з-за кордону?

 

Влад: Порівнювати дуже важко, бо за кордоном видається багато і видається по-різному. Є видавництва-монстри штибу німецького Taschen — українське видавництво Основи, як на мене, працює у їхньому напрямку: у них поруч і мозаїки з Decommunized, і Ройтбурд, і українська еротика, і Кримінальний кодекс. Фотокниги й інші артбуки ще зовсім нещодавно в Україні ніхто не видавав. Але вже декілька років нові невеликі видавництва потроху цю ситуацію змінюють. Зазвичай вони програють у якості верстки чи здаються блідою копією чогось «західного», але загалом це рух у правильному напрямку.  Чи не вперше за багато років з’явилася нагода поговорити про якість друку, відсутність гарного паперу, кураторський підхід, відбір митців, конкуренцію. Найбільша заувага у мене до каталогів виставок: у нас їх чомусь роблять дуже формальними. Каталог павільйону Великої Британії на Венеційській бієнале чи виставки «Architecture of Life» у музеї мистецтв Берклі — приклад каталогів, що важко відрізнити від артбуку. Добре виходить зазвичай тоді, коли видання орієнтоване на текст, а дизайнер робить усе, аби текстові допомогти, а не завадити. Чудовий приклад — цьогорічна книга «Де кураторство» харківського видавництва IST Publishing. Її дуже приємно читати — аскетичний дизайн цьому сприяє. В Україні нас передусім цікавить самвидав, бо це зазвичай простір для справді авторського висловлювання. Аби зробити невеличкий зін не обов’язково мати «виходи» на великі видавництва чи друкарні, можна зібрати декілька екземплярів самому. Тут доволі цікаво порівнювати суто наш самвидав з зінами, які українські митці роблять за кордоном: звідти чомусь легше пуститися берега у пошуках незвичних візуальних рішень.

 

Валерія: До нас часто звертаються за порадою люди, котрі хочуть надрукувати свій зін або видати артбук невеликим накладом: це дуже корисна практика, як на мене. Графік Михайло Букша приніс у Відкриту своє «Місто» — це комікс, виконаний у техніці ліногравюри. Я дуже люблю цю роботу, і це приклад якісного самвидаву. Хотілось би, аби митці частіше звертались до цієї форми, вчились створювати артбуки та зіни, друкували невеликими накладами, розповсюджували у різний спосіб — зокрема, приносили до нас.

При згадці про зіни виникає така думка: сучасна українська культура — у галереях чи в гаражах?

 

Гліб: Мені здається доволі очевидним, що в гаражах. В Україні існує Міністерство культури та ряд інституцій, які фінансуються з його бюджету. Це вливання певних грошових потоків, дієвого результату яких я не бачу. І існують певні люди, які роблять щось самі, власними зусиллями, ось приклад гаражів — це дуже вдалий приклад. Оскільки ці малі осередки поступово розростаються, мені здається, настане мить, коли система підтримки глобального рівня буде спрямована скоріше на них, аніж на інституції, які просто розтрачують ресурс.

Валерія: Значна частина будь-якої сучасної культури вже зараз існує не в фізичному просторі, а суто в діджиталі. Зокрема, і зіни. А Інтернет, звісно, радше тяжіє до гаражів.

Наскільки великий попит на мистецьку літературу існує в українському суспільстві сьогодні?

Анастасія: Той факт, що на перші відкриття почали приходити абсолютно незнайомі нам люди, не просто з кола друзів, був доволі показовим. За цей рік ми побачили, що попит існує доволі великий. На окремі події, обговорення наших альбомів, приходило більше людей, ніж ми могли вмістити.

Я навчалася на культурології, тож мені самій часом не вистачало якогось послідовного ресурсу, з яким можна було б працювати. Літератури з сучасного мистецтва, історії мистецтва, фотографії, філософії мистецтва. Якщо дивитися на себе як на людину з аудиторії цієї бібліотеки, можу сказати, що вона мені знадобилася. Були випадки, коли потрібно було щось проілюструвати чи дослідити і зробити це можна було лише в нашій бібліотеці.

 

Те що ти перелічила: історія мистецтва, видання про сучасне мистецтво — чому це важливо читати, і читати не лише культурологам та представникам інших творчих спеціальностей?

Анастасія: Це сильно розширює межі. Внутрішні межі сприйняття світу і сприйняття себе в контексті цього світу. Виникає бачення і розуміння того, що можна робити і жити інакше: ламати якісь усталені стереотипи, абсолютно не актуальні в контексті сучасного суспільства. Мистецтво, як на мене, це рефлексія на якісь існуючі явища суспільного чи особистого життя. Можливість подивитися на них з іншого боку, поставити якісь речі під сумнів, переконатися в їхній хибності або ж у правильності, змінити свій власний підхід до бачення людей навколо себе та себе самого.

Влад: До речі, мені здається, книга — доволі самостійний медіум. Часом до нас заходять люди, які не знають, з чого почати: беруть першу ліпшу книгу й пірнають у неї. Потім розпитують про неї, просять щось подібне. Таким чином наша пропозиція деколи вдовольняє попит, який виникає просто зараз. Саме тому ми дуже уважні до нашої фонду. У нас немає на меті просто збирати всі книжки «про мистецтво», що потрапляють у поле нашого зору. Ми стараємося відбирати та добирати. Цікаве й корисне видання може виявитися важливим для будь-якої людини — не залежить, на кого вона вчиться чи ким працює. Власне, хороша книга може це навіть змінити.

Можливість побачити, що можна жити інакше, є дуже актуальною для українського суспільства, як формації пострадянської, посттоталітарної. За кордоном подібна література все таки більше про мистецтво, а в нас це...

Анастасія: …про те, що можна робити так, а можна робити інак. І все це буде правильно, залежно від твого власного світовідчуття. Йдеться про різноманіття світу, його проявів, яке репрезентує мистецтво. Це те, до чого рухається сучасний світ, — до того, щоб приймати всі прояви та всі сфери життя такими, якими вони є. Не бачити якийсь один безумовний, правильний для всіх шлях. Розуміти, що люди різні і життя абсолютно різне — немає ніякого правильного шляху.

 

Зміни в суспільстві можуть початися з освіти в сфері мистецтва?

Анастасія: Безумновно. З абсолютно різних його сфер. Взяти, наприклад, архітектуру: вона дозволяє подивитися на місто, у якому ми живемо, побачити те, чого ми могли раніше не помічати. МАФи, пластикові балкони на історичних будівлях, рекламу, яка нависає звідусіль. Ми їх не бачимо просто тому, що це наш звичний простір існування. Але погляд крізь об’єктив або картину, допомагає помітити та щось змінити на краще. Я вважаю, що мистецтво спонукає до позитивних змін.

Валерія: Коли навчаєшся в університеті на кінофакультеті, то критичну літературу та альбоми доводиться вишукувати по всім бібліотекам міста, а за якісними лекціями ходити на незалежні лекторії, котрі часто бувають платні. Мені хочеться, аби у студентів і професійної спільноти не виникало питання, куди можна безкоштовно піти, аби попрацювати з потрібними виданнями, потрапити на показ чи взяти участь у дискусії.

Влад: У контексті бібліотеки, одна з наших цілей — відкривати щось на різних рівнях. Ми хотіли б говорити мовою, яка водночас влаштовувала б фахівців у галузях красних мистецтв, і, так само, була б доступною людям, які взагалі вперше чують про концептуальне мистецтво, наприклад. Ми хотіли б розповідати щось на такій усім зрозумілій мові, власне, створити цю мову, тому що на наше переконання наразі її в українському культурному просторі не існує. Універсальна мова, якою можна було б говорити про мистецтво з усіма.

 

Що на вашу думку треба мати, і внутрішньо, і матеріально для того, щоб реалізувати успішну культурну ініціативу?

Гліб: Треба мати розуміння того, що ти хочеш зробити, і сміливість на це замахнутися. Щодо фінансової складової, на момент, коли ми започаткували бібліотеку у нас взагалі не було грошей. У процесі створення бібліотеки ми намагалися знайти людей, які могли б дати проекту те, що було йому потрібно, та пропонували їм долучатися.

Влад: Особисто я великий скептик і до кожного кроку бібліотеки ставився з великим скепсисом. Я дуже часто не вірив, що ми зможемо це зробити, але я також переконаний в тому, що якщо не спробувати — нічого не вийде. І власне з того, що ми робили, у нас багато що вийшло. Тому я би радив поєднувати здоровий скепсис, на мою думку він здоровий (сміється), він має бути, з оцим нестримним бажанням робити справу, яка тобі подобається.