Виставка “Однаково різні. Частини мови” об’єднала відомих українських митців — Сергія Радкевича, Костянтина Зоркіна, Петра Бевзу та Віталія Кохана — яким напередодні відкриття, що відбулося 29 серпня в Інституті проблем сучасного мистецтва, Art Ukraine поставив однаково різні питання та отримав однаково різні відповіді.

 

Сергію, чи могли б розповісти про особливість монументального мистецтва?

 

Сергій Радкевич: Монументальний розпис — це гігантська маніпулятивна річ. І має дві сторони медалі: позитивну й негативну. Вони відносні, але однозначно ти маєш величезні інструменти маніпуляції. Тобто людина, яка кожен день ходити понад цією монументальною роботою: чи це в публічному місці, чи в андеграундному просторі, будь-де,  читає меседж, який закладається глибоко на підсвідомому рівні. Це як реклама: ми можемо не асоціювати себе з нею, але меседжі закладаються дуже глибоко. Інша річ полягає в тому, що будь-яка подібна робота існує на рівні візуального шуму. І для мене монументальне мистецтво є спамом: або середовища, або глядача, або теми, яка цікава автору. Мінімальні провокації у цьому контексті цікаві. Наприклад, коли в атеїстичне середовище або колишні пострадянські забудови закладаєш сакральну тематику, яка, можливо, колись придушувалася тут в період комунізму. А зараз ми повертаємо її через такий егоїстичний жест — власний, особистий.

 

Робота Сергія Радкевича

 

Костянтине, як представник магічного мистецтва, розкажіть, будь ласка, про нього детальніше.

 

Костянтин Зоркін: Це дуже складне запитання. Дуже складне, адже я не знаю, наскільки я представник магічного мистецтва, і чи є воно взагалі. Один мій знайомий мистецтвознавець, Олег Коваль сказав, що естетична функція мистецтва — вторинна по відношенню до магічної. Потім я це зрозумів, але не через книги, а через власну діяльність: естетична функція є первинною для глядача, але не для художника.

 

І магічне мистецтво магічне в тому сенсі, що воно здатне змінювати реальність того, хто його створює. Але глядач, який бачить лише естетичну сторону, насправді нічого не бачить. Виходить такий парадокс — магічне мистецтво в певному сенсі невидиме: художники його відчувають і беруть від нього енергію. Існує доестетичний досвід людства: скіфські баби, єгипетські фрески, діяльність північних шаманів: вони вирізали з дерева птахів, людські фігурки або більш складні речі, наприклад, робили свій костюм. І вони не вкладали в це естетичний аспект, зміст цих елементів був зовсім інший. Тому, можливо, вони естетично програють грецьким мармуровим або бронзовим статуям, і для глядача вони менш цікаві, але для мене якраз вони важать більше — мені здається, що їхня сила зчитується на рівні форми. Ось я дивлюся на них і якоюсь частиною моїх почуттів розумію, що в них вкладено.

 

Костянтин Зоркін

 

Є подібна історія про Пікассо, який боявся іноді відкривати шафу, де зберігав африканські маски, адже вони несли щось невідоме йому.

 

У мене є свій уявний музей таких виробів: там є народні іграшки, ляльки-мотанки, є дерев'яні іграшки Російської Півночі, є ті ж скіфські баби — це все для мене приклади ось такого неестетичного мистецтва. Воно сягає корінням туди, куди ми не можемо зазирнут інтелектуально, нам не допоможуть розумові пояснення, ми можемо лише відчути, згадати свій архаїчний досвід.

 

Петре, яким є абстрактне мистецтво, якщо розглядати його крізь призму вашого проекту “Інний”?

 

Петро Бевза: Поняття абстрактного — поза вербальним повідомленням. Тобто абстрактне те, що неможливо описати. Але люди намагаються. Наприклад, Бог — абстракція, насправді: це ж не сивий чоловік з бородою чи без, у римських чи грецьких тогах. Бог і божественне — це абстрактне. Або, наприклад, любов, — як її описати? Можна знайти масу засобів. Але реально абстракція, на мою думку, — це чистий варіант оцих генеральних сутностей чи генеральних понять.

 

Мій проект називається “Інний”, інакший, “інакшість” я і хотів зобразити в цих чуттєвих формах. Я хотів, щоб кожен тактильно відчув оцю інакшість.

 

Робота Петра Бевзи

 

Віталію, ви часто говорите, що картини говорять самі за себе. Більше того — картини можуть постояти за себе. Що мається на увазі?

 

Віталій Кохан: У картині ніби є особистість, яку ти можеш побачити, без додаткових пояснень сприйняти. А щодо «постояти за себе» — це відчуття, яке виникає, коли бачиш будь-яку річ: буває дивишся й розумієш, що зробили її умовно в Китаї для масового споживання, а буває, що навіть не розумієш, як ця річ зроблена, але дуже хочеш мати її.

 

Робота Віталія Кохана