Яніна Пруденко – культуролог, кандидат філософських наук, доцент Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, незалежний куратор. Вже кілька років вона курує Відкритий архів українського медіа арту (ВАУМА), який представила 22 липня у просторі Mezzanine у рамках літнього лекторію School of visual communication. Напередодні події, – під час школи Liquid City, –  ми поговорили з Яніною про перспективи ВАУМА і найбільш нагальні для нього питання, а також про найближчі плани Яніни, пов’язані з дослідженнями медіамистецтва.

З 2008 року ти працюєш викладачем. Які цікаві проекти роблять твої студенти?

Якщо ми говоримо про академічну сферу, – про університет Драгоманова, – то мої курси про мистецтво нових технологій, візуальну культуру, семіотику культури спровокували народження нових курсових і дипломних робіт. Відбувається зсув із традиційно-академічних досліджень (як-от в університеті Шевченка, де я вчилася) до більшої динаміки. В університеті Драгоманова дуже новаторська кафедра, і на ній зараз багато курсів, про які ми навіть мріяти не могли. Відповідно, у студентів є ширший діапазон для вибору теми дослідження: медіа-арт, візуальна культура в різних її проявах, сучасне мистецтво…Це наші студенти досліджують на досить високому рівні, обираючи сучасні тематики. Я завжди кажу, що не працюватиму з реферативними роботами, а натомість заохочую створювати дослідження, де будуть нові теми, провокація тощо.

 

Нова художня школа «Медіа-арт для практиків», яка почалася у 2013 році, була дещо експериментальною. Є група художників, із якими я досі працюю як куратор, і вони мене тішать – Антон Лапов, Юля Бєляєва. Також я виставляла роботу Марини Дикухи. Мені цікаво комунікувати з цими студентами, тому, що їхні роботи досить критичні. Я вважаю, що є три типи художників: перший – ті, які роблять щось і не рефлексують із цього приводу, але й роботи в них є не дуже цікавими; другий тип – ті, які інтуїтивно схоплюють дійсність, але не здатні її відрефлексувати; і третій тип, до якого я відношу молодих українських художників Антона Лапова і Аліну Якубенко – тип художників, здатних створювати роботи на дуже високому рівні як художнього втілення, так і рефлексії.

 

 

Чи поповнюєш ти зараз Відкритий архів якимись сучасними роботами?

Я працюю постійно з Відкритим архівом українського медіа арту, постійно моніторю те, що роблять молоді художники, прошу їх скидати мені оновлення робіт. Всі ці роботи я як куратор зондую і вношу в архів, а також працюю з ними у виставкових проектах. Їх можна побачити на сайті і в рамках моїх проектів. Наприклад, проект «Передчуття'013», який був реалізований у «Худграфі» взимку, став наслідком того, що я моніторила нові роботи і побачила в них спільну рису: у 2013 році, до подій Майдану і до війни, в деяких роботах уже було тривожне передчуття. Художники осягнули ці реалії  якимось інтуїтивним способом.

 

А хто з художників іще тих часів усе ще активний у медіамистецтві?

Практично всі, хто працював з медіа-артом на початку 90-х, від нього відійшли. Єдиний художник із того покоління, який донедавна працював із медіа-артом, – Олександр Гнилицький; його теж уже кілька років як нема в живих. Нова хвиля медіа-художників, яка з’явилася в кінці 90-х-на початку нульових, теж практично відійшла від нових медіа. Дехто з них інколи щось робить із новими медіа – наприклад, Олександр Верещак або Іван Цюпка. В кінці 90-х також зявляється Юрій Кручак у Харкові, який у нульових починає робити медіа-арт після відвідування воркшопів Інфомедіабанку в ЦСМ Сороса в Києві. До цього часу він теж працює з новими медіа.

 

Чи враховує цей досвід молоде покоління художників тепер, після твоєї кураторської роботи?

Робота з архівом – свого роду місіонерська діяльність. Коли я створила наратив історії українського медіа-арту, я зрозуміла, що є три покоління українських медіахудожників, які, на жаль, практично повністю роз’єднані між собою – між ними інформаційне і спадкове провалля. Це пояснюється, по-перше,  тим, що нема інституції медіа-арту, яка слугувала б комунікативним майданчиком; по-друге, медіа-арт досі не викладають в академіях, коледжах і школах України, тому люди,  які ним займаються, не могли передати досвід наступним поколінням. Зараз, після нульових, цю спадковість неможливо відновити, але можна зробити дещо інше. Юра Кручак багато працює з молодим поколінням медіа-художників у незалежних школах – таких, як Нова художня школа або School of visual communication. Вони є передачею досвіду, а я вважаю це найголовнішим надбанням останніх років, завдяки якому декілька генерацій художників почали комунікувати. Частиною мого курсу у School of visual communication буде безпосереднє спілкування з медіа-художниками. Ми відвідаємо майстерню Аліни Якубенко і Дениса Селіванова, які представлять групу ubik. Це буде можливістю відкритого діалогу з живими медіа-артистами.

 

 

Як мала би виглядати інституція, що об’єднує медіа-художників? Є ж, певно, якісь закордонні аналоги?

Таких інституцій у світі існує багато. Навіть у сусідній Польщі є одна з найстаріших інституцій медіа-арту у світі, що була заснована в 1989 році. Це інституція WRO у Вроцлаві, яка дійсно успішно архівує медіа-арт у Польщі і влаштовує освітній майданчик, де побували і українські художники – наприклад, минулого року це були Марина Дикуха і Маша Гончар (випускниця НХШ). До того часу туди часто їздили львів’яни: Андрій Ліник, Сергій Петлюк. Там художники мають змогу вивчати нові медіа і працювати над власними творами в добре обладнаних лабораторіях – із фінансами на продакшн тощо.

 

Хто працює з тобою на Відкритим архівом?

Зі мною зараз працює кінокритик Юля Кузнєцова; ми з нею – робоче ядро архіву. З нами також працюють волонтери – наприклад, Євгеній Казак, який зараз є студентом Liquid City. Ми маємо партнерські домовленості з Національним центром Олександра Довженка, який є гарантом збереження робіт у Національному архіві кіно і відео України. Ми співпрацюємо з Центром сучасного мистецтва і обробляємо його архів. Ще нам допомагає Олександр Соловйов із особистим архівом, який є неінституціональним партнером проекту.

 

В одному з інтерв’ю ти говорила, що перші десть років існування ВАУМА його основною аудиторією будуть дослідники із Заходу…

Знаєш, я більше в цьому не впевнена. З одного боку, бачу, що з’являється деяке зацікавлення в Україні – студенти-культурологи цікавляться внутрішнім контекстом, обираючи медіа-арт за тему дипломних і курсових робіт. З іншого боку, Україна – це країна, яка перебуває в процесі деколонізації, і для більшості західних дослідників, які є спадкоємцями імперських історій, не має легітимізованого художнього процесу. Щоб імперія визнала за постколонією статус країни, в якій є свій арт чи медіа-арт, їй потрібне визнання іншої імперії. Я не думаю, що Росія – та імперія, яка дуже скоро нам дасть легітимізацію чогось. Російські дослідники радше перетягнуть якісь ресурси, ніж визнають за Україною автентичність історії. Тож інколи в західних країнах стикаємося із таким ставленням: «Добре, якась робота була зроблена, але на якій підставі ви її робили?».

 

В цілому найбільше зацікавлення до ВАУМА був, як не дивно, з боку Італії. Мені здається, це пов’язано з тим, що Італія – країна з величезним культурним багажем, яка звикла презервувати історію, культурну спадщину. Тому вони з великою повагою ставляться до всіх людей, які займаються тим самим. Крім того, в Італії немає претензії на Україну як на пост колонію (на відміну від країн Європи, які розташовані поряд із нами: Польщі, Австрії та інших, де натрапляємо на зверхнє ставлення). Хоча поляки дуже цікавляться українським медіа-артом і часто заохочують його розвиток. Навіть більше – минулого року польська фільмотека у Варшаві запропонувала нам форму партнерства: популяризувати український медіа-арт зі свого сайту.

 

 

Щодо постколоніалізму. Ти працюєш із темою російсько-українського конфлікту і залучаєш до роботи російських художників. Хто вони і що створюють?

Я вважаю, що це дуже важливо зараз – зберігати коридор для здорового діалогу між художниками Росії та України, показувати, що є критичні роботи з обох боків, які не впадають у пропаганду чи націоналізм, що є здоровий ґлузд з одного й іншого боку. Якщо говорити про російських художників, то я працюю з групою Electroboutique – це художники Алєксєй Шульгін і Арістарх Чернишов, які створюють критичні висловлювання та провокують аудиторію. Так само Electroboutique є кураторами Електромузею – нового простору медіа-арту, який існує вже більше року в Москві на ВДНГ; там вони дають можливість виставлятися молодим російським медіа-художникам, які також створюють провокацію. До речі, провокація найчастіше трапляється у випускників Школи Родченка, які там і виставляються. Це, наприклад, Міхаіл Максімов. Я також задіювала у своїх виставках проекти Вєри Баркалової і художниці з Санкт-Петербурга Лєни Ромєнкової, яка працює з глітч-артом.

 

Україна і Росія були представлені у моєму проекті «(un)moved», який відбувся в Мистецькому Арсеналі під час Kyiv Art Contemporary. Зараз готується проект «Warning», який розпочнеться у жовтні 2015 року у Львові. Це дуже концептуально важливе місто, тому, що воно має багато стереотипів з одного і з іншого боку: є стереотип, що люди із Західної України не люблять росіян, і є упередження, що на Західній Україні нетолерантно ставляться до російськомовних людей. Цей проект буде не тільки виставковим – у його рамках ми організуємо ще дискусійну платформу, де російські й українські  художники відкрито обговорюватимуть з аудиторією всі ці стереотипи, пропрацьовуючи їх навіть психологічно.

 

Інший проект «Міфогенез» – художньо-дослідницький. Він стосується дослідження пропагандистського відео, яке з’явилося в інтернеті і яке посилює ідеї мілітаризму, а, з іншого боку, покликане вербувати людей в армію і збирати кошти на війну. Ми відстежували у проекті, якими методами це робиться. Також нам вдалося поспостерігати за тим, як формується новий міф героя. Основним завданням було показати, що найчастіше образ героя не співвідноситься з реальністю. Конструюється лише якийсь загальний міф. Над проектом працювала група випускниць першого курсу new media, який стартував минулого року у School of visual communication: Іра Костишина, Катя Мокряк і Аліна Якименко.

 

 

Що зараз актуально досліджувати в нових медіа в Україні?

Те, що цікавить мене найбільше – власний контекст. У своєму дисертаційному докторському дослідженні я займаюся реконструкцією медіа-арту з часів Радянського Союзу до сьогодні. Є хибне уявлення, що медіа-арт з’явлється в пострадянський час – зі створенням ЦСМ Сороса, з Конституцією, з падінням «залізної завіси», гласністю і з новими технологіями, які з’явилися в Україні. Насправді в Радянського Союзу теж були потужні технології, в тому числі – комп’ютерні. І вже в кінці 50-х створювали генеративну музику, в 70-х – генеративну поезію…Це ті віхи вітчизняного медіа-арту, які зараз забуті. Їх цікаво зараз відновити і створити цей наратив. Це було неофіційне мистецтво, – маргіналізоване, – тому цікаво саме цю історію витягти на поверхню. Цьому, зокрема, ми теж приділимо увагу зі студентами School of visual communication під час літньої школи. В інтернеті зараз є величезний ресурс інформації, але він, на жаль, абсолютно не систематизований, і я сподіваюся, що на основі цієї відкритої, але розпорошеної інформації ми зможемо створити таймлайн. В ідеалі наприкінці курсу кожен зі студентів створить частину таймлайну одного з періодів розвитку вітчизняного медіа-арту від конструктивістів 20-х до сьогодні.

 

Я дуже багато працюю в архівах. Тобто, безумовно, чимало інформації закрито, але є й багато відкритої інформації. Просто ми не знаємо, як її шукати, і самі собі робимо перепони. Дуже класно буде, якщо студенти захочуть зробити і практичну частину роботи – візуально оформити цей таймлайн, представити його на сайті школи.

 

Про автора

 

Юлія Войтенко – копірайтер, журналіст, PR-менеджер School of visual communication.

 

 

Юлія Войтенко