До мистецької програми Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» увійшов спільний проект Зінаїди Ліхачевої та Щербенко Арт Центру, присвячений пам’яті легендарної гуцулки, зберігачки народних пісень і мистецьких традицій Теодозії Плитки-Сорохан. Про нього, силу вкоріненості та голоси предків в тексті Євгенії Буцикіної.  

 

На початку ХХ століття філософ Госе Ортеґа-і-Ґасет порівнював елітарну і масову культури, надаючи очевидну перевагу першій. Звинувачуючи масову людину в безликості, пасивності і споживчому ставленні до речей, зокрема, і до культурних цінноcтей, мислитель жахався незворотніх змін, які відбулися в європейській культурі разом із індустріалізацією економіки та урбанізацією суспільства.

 

Тут і далі проект – «Грушівка» Зінаїди Ліхачевої

Фото: Євген Нікіфоров

 

Минуло майже сто років, а ми мимоволі продовжуємо мислити схожими поняттями, хіба що тепер уже перестали вбачати в реальності, що стоїть за ними, яскраві риси абсурду, тривожності та відвертої туги. Ми навчилися шукати напівміри, вдовольнятися втечею від цієї реальності, хто куди...

 

Сучасний дослідник масової культури Девід Еверет Віллок говорить про втрату реальності як про забування дискурсу, неспроможність почути іншого і висловлюватися самостійно: «За нас говорять образи. Вони – наша постмодерністська мова. Реальність полягає в тому, що як аудиторія ми не беремо участі в дискурсі або діяльності, представленій цими образами. Втрата цього дискурсу підсилює втрату соціального змісту та історії, які покладені в основу суспільства і культури». Мовлення виливається в образи, чим яскравіше – тим краще, чим швидше вони змінюються – тим швидше забуваємо про те, що захоплювало нашу увагу на початку.

 

 

Тому так важливо продовжувати розмовляти, вести діалог про головне, про сьогодення, про те, що всередині нас, було і буде. Чесно говорити з тим, хто поруч, хто в одному просторі з тобою, чиї очі ти бачиш тут і зараз. Віллок описав цю настанову в своїй «теорії ґанку»: «До настання епохи розмноження образів, які розповсюджуються засобами масової інформації, люди мали звичай сидіти на ґанку, щоб поговорити про світ, в якому вони живуть, обмінятися думками. Сьогодні, зі зростанням впливу телебачення, ігрових приставок і комп'ютерів, нам такого ґанку бракує. Звичайно, ми обговорюємо різні ідеї в Мережі, але за відсутності реального контакту. Втрата цього контакту починає притупляти публічну дискусію, і допускає, і навіть посилює соло засобів інформації».

 

Завжди у представників умовної елітарної культури була своя потреба в «ґанку»: античні мудреці мандрували з учнями садом, вели бесіди в термах, далеко від метушні натовпу. Двома тисячоліттями пізніше інтелектуали збиралися в «українських Афінах» – селі Криворівні, щоб вести спокійний і виважений діалог, і отримували від цього натхнення. Так, перетиналися і взаємодіяли представники елітарної і народної культур, ще до появи на території України чітких ознак масової культури.

 

 

Михайло Бахтін визначав Відродження як унікальний період європейської історії, коли стихійна народна сміхова культура знайшла свій вияв у видатних літературних творах Бокаччо, Рабле, Шекспіра... Не буде занадто сміливою аналогія між таким культурним феноменом і виникненням «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського, в якому поєдналися як традиції і повір'я гуцулів, так і ренесансна історія Ромео і Джульєтти. У таких місцях як Криворівня, людина – навіть найбільш обдарована – стає передавачем великого, тотального, вічного. На рівні народної культури цю передачу ведуть місцеві старожили, які зберегли в собі могутню пам'ять роду, незабутих родинних історій та унікальну естетику вбудовування людини в природне середовище. На рівні елітарної, авторської культури це робили відомі українські літератори та продовжують робити сучасні письменники і художники.

 

 

Розмова, спогади, описи, слова пісень і напутні слова – саме це привезла Зінаїда Ліхачева зі своїх відвідин Теодозії Плитки-Сорохан, легендарної мешканки села Криворівня. Художниця зауважує, що не раз поверталася туди, часом не усвідомлюючи, що вона там шукає і що знаходить. Беззаперечно, найцінніший скарб, який вона там для себе відкрила – це діалоги «на ґанку». Тендітна бабуся з напрочуд гострим розумом і сильною волею згадує в подробицях свою особисту (дуже важку) історію і накладає автобіографічні деталі на історію села, де вона народилася, звідки її вирвали пазурі радянської злочинної влади як політичну арештантку, за якою вона тужила, повернувшись в яку вона відбудовувала свою хату, своє село і рідну громаду, і де їй судилося покинути цей світ. Ці спогади схожі на роман у стилі магічного реалізму, в якому кожен символ має сакральне значення (хрест за музеєм Михайла Грушевського на присілку Грушівка, встановлення якого передбачала Одосія, побачивши це у вісні), а значна історична постать Михайла Грушевського, в сприйнятті 11-річної дівчинки видалась «паном бородатим».

Тепер назавжди залишиться присілок Грушівка магічним місцем зустрічі великого й величного. На честь нього і названий проект Зінаїди, в основі якого не образ, а слово, гуцульське слово, яке більшість сучасних українців не зможуть зрозуміти без спеціального тезауруса діалектних слів, але в якому вони неодмінно вчують голос предків, шум кривої річки на рівній місцевості в найпрекрасніших українських горах.