25‒29 квітня в Одесі відбудеться щорічний Міжнародний фотофестиваль Odesa Photo Days. Тема 2018 року — “Вхід заборонено” (англійською — Off Limits) — це історії, про які заборонено говорити з політичних чи історичних причин, це історії про забуті міста та забутих людей. Вперше до участі у головній виставці Odesa Photo Days запрошено фотографів зі всього світу. Art Ukraine поспілкувався з Катериною Радченко, директоркою та кураторкою фестивалю, про цьогорічні проекти в рамках заходу, важливість фотографічної освіти для дітей й цензуру в мистецтві.

 

Що таке Odesa Photo Days і з чого все почалося?

 

Фестиваль виник як рефлексія на політичні події в Україні у 2014 році, коли в мас-медіа був пік маніпуляцій із застосуванням візуальних образів, зокрема фотографії. Це був один з основних поштовхів — створити навіть не фестиваль, а освітню платформу: навчити, як працювати з фотографією, як її читати і розуміти, надавати можливості для вже відомих фотографів і початківців.

 

Перші три роки фестиваль тривав у двох містах, Одесі і Батумі. Партнерство з Грузією народилося з двох причин. По-перше, вони мали досвід організації фотофестивалів, по-друге, грузини в певній мірі пройшли той самий історичний шлях, який ми тільки починали долати того року. В Одесі було неспокійно, майже щотижня лунали вибухи, ситуація була неймовірно нестабільна. Ми не могли гарантувати, що в квітні в місті буде безпечно, тож потребували запасної локації.

 

Нашими партнерами був «Простір сучасного мистецтва» міста Батумі. Фестиваль відбувався щороку: в квітні в Одесі та у вересні в Батумі. На початку ми робили спільний контент, але за три роки сформувалися різні команди та стало очевидним, що насправді наші міста потребують різного підходу. Тож цього року ми вирішили, що фестивалі будуть існувати окремо, як Odesa Photo Days і Batumi Photo Days.

 

Усі зображення надано організаторами

 

З якою темою працюєте цього року?

 

Цього року наша тема «Вхід заборонено». Це рефлексія, у першу чергу, пов’язана з ситуацією в Одесі. Почати варто з того, що у місті-мільйоннику є лише три галереї. Тобто це не найсприятливіше місто для проведення будь-яких мистецьких проектів чи фестивалів. А фестиваль росте, і щороку в нас значно більшає вимога до локацій. Виходить, що з одного боку ми хочемо розвиватися, а з іншого — боїмося, бо місто не готове приймати велику аудиторію.

 

Напевне, тема не вичерпується рефлексією про доступність арт-просторів, а радше загалом пов’язана із забороною, дозволом. Чи є місце на Odesa Photo Days провокації або навпаки — цензурі? Не обов’язково з вашого боку, як організаторів, а, скажімо, з боку митців: страх показувати певні речі, порівняно з іноземними фотографами.

 

Зі сторони митців я не вбачала якоїсь самоцензури або страху. Принаймні серед заявок на головну експозицію є доволі відверті теми. Щодо нашої, організаторської, позиції, то ми готові ризикувати, аби розказати історії. Ми не бачимо сенсу замовчувати якісь ситуації.

 

 

І знову ж таки, питання провокації — це питання обізнаності глядача. Якщо глядач не знає, як розвивається мистецтво, він може побачити провокацію в абсолютно наївному зображенні. Викликати такі емоції нескладно. Глядач же, готовий до сприйняття і до вивчення, здатен розпочати діалог, якщо він не зрозумів якусь серію чи концепцію експозиції. Завжди можна підійти до організаторів чи прийти на наші лекції. Ми певні, що треба говорити і проговорювати складні теми, бо в кожний історичний час нововведення були провокативними.

 

Які заходи ви запроваджуєте, аби пояснювати людям представлений контент?

 

Ми завжди даємо описи до серій, які виставляємо. У нас є освітня програма: лекції і дискусійні платформи, під час яких ми готові говорити, відповідати на запитання. Так, ми робили дискусію про конфлікт з фотографом Муравським, який відомий тим, що робив серію про війну на Донбасі, але використовував для цього постановочні зображення. Ситуація викликала неабиякий резонанс у фотоспільноті, тож ми вирішили присвятити їй окрему подію. Цікаво, що в нашому суспільстві зараз дуже часто приходять на дискусію, слухають, але виговорюються в соцмережах більше, ніж в реальності. Люди ще не навчилися говорити відкрито і брати відповідальність за свої слова.

 

Як ви оцінюєте ситуацію в сучасній українській фотографії?

 

З одного боку, хочеться вірити, що є зміни на краще. Наприклад, українські автори отримують престижні нагороди. Минулого року Сергій Мельниченко, фотограф з Миколаєва, взяв премію Leica. Україну на міжнародній арені також представляють Каменной, група «Шило», Саша Курмаз, близько 10-20 авторів.

 

Проте щоразу, як ми робимо міжнародні Open Call’и, то приходимо до певного розчарування. В іноземних матеріалах є авторське усвідомлення: автор розуміє, для чого він знімає і для чого він цей матеріал відправляє. Українські автори у більшості випадків не вміють формувати цілісні серії, тобто немає усвідомлення того, що серія може бути альтернативною розповіддю за допомогою фотографії. Також часто автори не формують власну стилістику і виходить, що усі серії схожі одна на одну, не зважаючи на те, що надіслані з різних міст України.

 

 

Але ж варто враховувати спадкоємність. Чи є в наших сучасних фотографів у кого вчитись?

 

У кого вчитися, якщо до 90-х років ми мали радянський союз, у якому взагалі заборонялося будь-які експерименти, і абсолютно вся фотографія розвивалася за класикою, представленою на сторінках журналу «Радянське фото»? Люди втрачали роботу через фотографії оголеного тіла! На жаль, так сталося, що в Україні досі немає сильних комплексних закладів фотографічної освіти. Немає спеціалістів, які розбираються в сучасній фотографії або в сучасному контексті. Навіть інтернет не заповнює цей інформаційний вакуум, бо молодь лінується вчити англійську і читати.

 

Крім цього в нас досі існують Спілка фотографів і фотоклуби, які транслюють і пропагують серед молоді ту фотографію, що вже років 20 є мертвою. Вона не актуальна, вона є копією копій. Тому цього року ми запровадили фотоконкурс для підлітків, щоб хоч якось зменшити цю прірву.

 

Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей конкурс — Future Photo Days. Що вас спонукало долучитися до цієї практики?

 

Викладаючи дітям, я зрозуміла, що вони відкриті до експериментів і готові навчатися. В нашій країні старше покоління, яке так чи інакше застало радянський союз, експериментувати боїться апріорі. Викладання для дітей стало для мене натхненням, бо це абсолютно сміливі погляди.

 

В якийсь момент стало очевидним, що треба працювати з молодшою аудиторією на фестивалі, бо зараз це діти і підлітки, а за п’ять-десять років — вони вже наша аудиторія. І саме вони будуть формувати нову українську фотографію. Ми запровадили конкурс, аби зробити певний зріз, подивитися, що вони знімають, чим цікавляться. Далі плануємо започаткувати освітні програми для дітей. Думаємо після фестивалю дати майстер-класи в тих регіонах, де було найбільше заявок. І трохи з цими дітьми побачитися вживу, передати якісь знання.

 

 

Цього року на Future Photo Days я відібрала 14 серій з майже 60 заявок. Їх, до речі, було значно більше з маленьких містечок, аніж з великих міст. Але 80 відсотків матеріалу, який ми отримали — це фотографія красивої природи. І з цього теж можна робити висновки, щодо того, що впливає на дітей, хто впливає на дітей і яким чином формується їхній візуальний погляд. Але все ж таки є 20 відсотків цікавих для перегляду. Я не можу сказати, що це вже сформовані серії, але є пошуки.

 

Розкажіть трохи про цьогорічних лекторів основної програми.

 

Цього року в нас будуть представники декількох країн. Лектор з Вірменії, Тігран Амірян розповість про авторефлексію і роботу з текстом, текстуальність фотографії.  Я не можу сказати, що цей матеріал буде легким для сприйняття, але він дуже важливий, тому що в нас вкрай мало авторів, які можуть працювати і з візуальними образами, і з текстами.

 

Ще одну лекцію читатиме фотограф і культурний менеджер з Греції Панагіотіс Папутсіс. Вона буде присвячена критичним зауваженням на рахунок розвитку сучасної фотографії. Тобто це буде аналіз того, яким є майбутнє фотографії та фотофестивалів на прикладах грецького і європейського досвіду. Це буде більш практичний, менеджерський погляд. Лекція, важлива для фотографів, які воліють розвиватися і дізнатися про селф-менеджмент, просування себе як автора.

 

Іншу лекцію прочитає Алек Сот. Це фотограф з Америки, представник Magnum Photos, молодий, але відомий і потужний фотограф сучасності. Він знімає маргінес в Америці, працює на межі рефлексії і стріт-фотографії. З одного боку, Сот є яскравим представником візуального американського мовлення, а з іншого — якраз знімає заборонені теми чи теми, які не візуалізуються в американському контексті.

 

Будучи некомерційним проектом, вам вдається привозити іноземних кураторів, митців. Де ви берете фінансування?

 

О, в нас його немає взагалі — його доводиться шукати кожного року. Отримати грант на фотофестиваль дуже складно, оскільки фотографія в світі є абсолютно комерціалізованим арт-об’єктом.

 

Але ми маємо підтримку культурних інституцій, які безпосередньо можуть привезти саме представників своєї країни. Минулі роки ми співпрацювали з посольством США, аби привезти американських авторів, вже другий рік поспіль нам допомагає Грецький фонд культури в Одесі, підтримку надає Австрійський культурний форум. Також ми співпрацювали з Чеським центром і Польським інститутом.

 

З кожним роком все більше і більше людей дізнається про наш фестиваль. Ми, на жаль, не можемо привезти навіть половину з тих фотографів, яких хотіли б. Проте щороку є куратори, готові приїжджати за свої кошти, що для нас є неймовірно цікавим феноменом.

 

Більше того — усі майданчики ми беремо на партнерських засадах, тобто не платимо оренду. І вся команда вже чотири роки працює на волонтерських засадах. Якісним фестиваль робить саме бажання команди робити його таким, і тому  він виглядає так, ніби в нас є суперфінансування (усміхається).

 

Цього року ви привозите відому серію «Кафе Лемітц» Андерса Петерсена. Цікаво почути про цей досвід. Тобто як це — привезти на фестиваль фотографа зі світовим ім’ям?

 

Це співпраця з Посольством Швеції в Україні та Шведським інститутом. Шведський інститут виступає головним партнером і спонсором цієї події. Ініціатором виступає посольство, воно допомогло це реалізувати, а ми щасливі це прийняти.

 

 

Ваш фестиваль некомерційний. А чи існує фоторинок в Україні взагалі?

 

Різні люди вже багато років намагаються ворушити це питання з різних позицій. Цього року було запроваджено аж два фотоярмарки, що відбулися впродовж одного місяця — Kyiv Photo Week і Photo Kyiv. Також школою «5.6» давно створений сайт для продажу українських фотографів. Тобто теоретично воно з різних боків пульсує, але, на жаль, фоторинку на сьогодні в Україні не існує.

 

І це пов’язано з історією також, бо в радянському союзі фотографія не розглядалася як арт-об’єкт. Ти міг бути хорошим фотографом, але ти представляв свою фотографію лише в рамках фотовиставок, а не в музейних просторах на рівні з іншими об’єктами. Це було більше споживацтво фотографії. І, відповідно, від 90-х фотографія не могла одразу зайняти важливу позицію арт-об’єкту для продажу чи купівлі, бо в нашої країни немає цієї традиції.

Сьогодні дуже багато українських сімей продають свої сімейні альбоми або лишають їх на квартирах, що здаються в оренду. Тобто сімейні фотографії абсолютно не цінуються сім’ями. В радянський час існував абсолютний контроль і страх перед фотографією. Так, під час репресій в 30-і роки, з фотографій вирізалися обличчя колег, друзів чи родичів, що були репресовані, аби не мати доказів зв’язку з «ворогами народу». І це теж сформувало певний страх зберігати фотографії.

 

Я вважаю, що є комплекс історичних факторів, який вплинув на наше сучасне ставлення до фотографії. Змінювати його необхідно на державному рівні, бо все ж таки фотографія є першим засобом для вивчення історії, це пам’ять. Відмовляючись від такого медіуму, ми відмовляємося від зберігання і цінування. І це для мене є відповіддю на те, чому в нас досі немає ринку.

 

Як фестиваль виріс за чотири роки?

 

Мені складно говорити про зміни, бо я є безпосередньо в ньому, а, як відомо, зміни краще видно зі сторони. За статистикою щороку наша аудиторія збільшується. По географії в перший рік це був Київ, Одеса, основні великі міста України. На сьогодні в рамках дитячого конкурсу ми отримали заявки з українських сіл — це шалено круто. І плюс, цього року ми вперше зробили Open Call для міжнародних фотографів на головну експозицію і не можемо натішитися, бо в нас надзвичайно хороше покриття по географії. Ми отримали менше заявок із Європи, але дуже багато — із Латинської Америки, Азії, Центральної Азії. Тобто з тих країн, які взагалі не представлені в світовому контексті фотографії і нам неймовірно цікаво показати ці історії.

 

Катерина Радченко

 

Чому ваш фестиваль важливий зараз в Україні, в Одесі?

 

Це на сьогодні єдина потужна фотографічна освітня платформа в Україні. З одного боку це можливість для українських фотографів приїхати, отримати інформацію, контакти, познайомитися, побачити інші серії, побачити як розвивається фотографія.

 

Також, хоча у форматі фестивалю подія триває лише в квітні в Одесі, в міжфестивальний період ми максимально працюємо з українськими фотографами і показуємо українську фотографію за кордоном. Таким чином ми можемо заявляти про українських авторів та проговорювати теми, які є актуальними в Україні. Ми співпрацюємо з різними фестивалями і намагаємося максимально презентувати український контекст за кордоном. Щороку ми проводимо близько 6-7 подій за кордоном з представленням українських авторів.

 

З іншого боку, різним інституціям зараз дуже важливо співпрацювати задля розвитку сучасної української фотографії. Разом це буде значно легше робити. Але для об’єднання неймовірно важливе державне втручання. Бо на сьогодні, якщо немає державної підтримки, навіть просто актуалізації питання, не говорячи про фінанси, ми ще будемо довго боротися за це.