З 7 до 8 липня у місті Канів відбудеться масштабний благодійний фестиваль SHEVAFESТ з метою збору коштів на закінчення будівництва Шевченківського культурного центру. На літературному майданчику гостей очікуватимуть виступи знаних літераторів, серед яких і зустріч з відомим українським письменником, художником Лесем Подерв'янським. Напередодні фестивалю головна редакторка ART UKRAINE Роксана Рублевська поговорила з митцем про Канів, особливості творів,  державну культурну політику та відмінність графоманії від письменництва.

 

Лесь Подерв'янський

Зображення надане письменником

Ви берете участь у SHEVAFESТ, що наразі відбудеться у Каневі. Що саме там представлятимете? 

Щось прочитаю.

 

Яке значення, на ваш погляд, цей фестиваль матиме для міста?

Я про нього дізнався нещодавно, Наталія (співорганізаторка SHEVAFESТ, директорка ArtUkraine Gallery  Наталія Заболотна – прим. авт.) розповіла. Чесно кажучи, з її слів я зрозумів, що захід  для неї важливий, тому й не відмовив. Мене з Каневом пов’язують студентські роки. У нас там була база нашого художнього інституту – зараз художньої академії – і в цьому ж місті двічі проводилася навчальна практика. Відправляли вивчати прекрасні українські пейзажі, малювати натуру на пленері. Я взагалі дуже люблю це місце і, як би, знаєте, оцей фестиваль, аби він не нашкодив йому. Канів зберіг всі ті патріархальні речі, які мені, як художнику, дуже милі. Боюся, щоб він їх не втратив. Тому що інколи  оцей  наш урбанізм, бачу, як він руйнує Київ, а Канів знищити – ще легше. Річ у тім, що, попри всі старання, Київ мегаполісом так і не став, а всю свою принадність такого затишного українського провінційного міста втратив. І тепер він бовтається десь посередині, а Канів цього може і не витримати, проте будемо сподіватися, що все буде добре, як завжди.

 

У ваших літературних творах ви часто вживаєте ненормативну лексику. Яка її основна мета? Показати життя без прикрас?

Словосполучення «ненормативна лексика» –  це якийсь неологізм. Я не знаю і не розумію, що то таке, адже саме життя є ненормативним. Справа в тому, що ужиткові слова просто мають бути на місці. Знаєте, як конструктор: там де воно тримається, там хай і буде. Проте, якщо слово тут недоречне, воно одразу виглядає чужинським і поганим. І це стосується не тільки матюків, а й усього мовлення. Дуже багато сучасних слів я абсолютно не розумію. Наприклад, коли люди кажуть: «я у шоці». Що це означає? Що тебе прип**дило струмом? Чи табірне російсько-уркаганівське слово «прикольно». Це ж набагато гірше, ніж матюки.

 

Щодо суржику, чи можна сказати, що він є іронізуванням над пострадянською людиною, якій забракло освіти, розуму чи терпіння оволодіти хоча б базовим знанням якоїсь однієї мови?

Суржик – це діалект. Так само, наприклад, як в Німеччині є швабський чи баварський діалекти. В Іспанії всі говорять не кастильською мовою, а на діалектах, які в інших провінціях не розуміють. У нас є західний діалект і східний. До суржику потрібно ставитися без зайвого пафосу. Звісно, є літературна українська, а є нормальна звичайна мова, якою спілкуються у регіонах по-різному.

 

Чи зустрічаєте ви ворожу реакцію на свої літературні твори? Якщо так, то про що це свідчить: про консерватизм публіки чи про її нездатність до самокритики?

Якось у мене такого не було. Можливо, воно і є, але я не завжди про це дізнаюся. Знаєте, коли людина робить те, що подобається абсолютно всім, – це вже підозріло.

 

У вас зазвичай немає чіткого поділу на позитивних і негативних персонажів. Чому?

Навпаки. У мене всі персонажі позитивні (посміхається).

 

Ви так вважаєте? Мені здається, що вони всі дещо спустошені, зніяковілі від власної безсоромності, такі, що особливо ніяк не прагнуть до самовдосконалення. І взагалі, припускаю, до своїх персонажів ви ставитеся з деяким співчуттям: без поділу на героя та антигероя.

Я ніколи не вмів писати про те, що я не люблю. Я дійсно вважаю, що в мене таких вже зовсім нікчемних негативних героїв-поганців немає. Проте запевняю вас, до всіх персонажів письменник повинен ставитися відсторонено. Взагалі, хороша письменницька риса – не давати оціночних суджень. Слабкість Толстого полягає в тому, що він ніяк не міг відмовитися від оціночного сприйняття.

 

Ваші образи є продуктом синтезу чи вони все ж таки списані з реальних, знаних вами конкретних людей?

Буває і так, і так, але все, що пише людина, – вона пише, спираючись на власний життєвий досвід і спостереження.

 

Які теми у вашій творчості є найбільш досліджуваними?

Для мене цікавими є ті речі, які хвилювати Шекспіра, греків і Данте, бо якщо уважно прочитати – ви там усе це знайдете – то є абсолютно вічні питання: життя, смерті, зради, самовдосконалення, кохання…

 

Чи підлягала ваша проза цензуруванню? Чи говорили вам сумне «не формат»?

Ні, ми живемо у вільному суспільстві. Зараз такого немає.

 

Проте діячі мистецтва навіть у вдаваній свободі часто зазнають переслідувань. Ви у своїй практиці з таким не стикалися?

Ні, звичайно, ні. 

Професія художника спочатку була аполітичною, але тепер практично неможливо собі уявити, як митець може ігнорувати соціальний та політичний контексти. Майстерного відтворення форми тепер замало…

Всі ми, так чи інакше, підлягаємо впливу політики, і це незалежно від того, яка у нас професія. Місія художника полягає саме в тому, що він не повинен залежати від злоби дня. Він має філософськи переосмислювати дійсність. До того ж, розумієте, можна реагувати на події по-різному. Людина і художник – це не тотожні речі.

 

Ви маєте на увазі, що у художника є колективна відповідальність?

Він по-інакшому відчуває. Сприйняття художника і звичайної людини – абсолютно різні. І це стосується всього – не тільки політики.

 

Якою, на ваш погляд, повинна бути загальна культурна політика, аби у сьогоднішніх умовах арт-система України функціонувала досконало?

Це і складно, і просто водночас. Потрібно змінити все українське законодавство – воно абсолютне совкове. Я наведу конкретний приклад. Ти не можеш вивозити більше 5 робіт закордон. Чому? Ти – автор, ти створив ці роботи! Більше того, коли ти вивозиш їх і повертаєшся назад, то повинен сам у себе їх викупити! Це ж ідіотизм! Чому взагалі наша держава хоче зробити художнику погано? Художник нічого поганого цій державі не зробив. Навпаки, він може гідно презентувати її на міжнародній арені. Чому йому ставлять палки в колеса? Через відсутність змін у законодавстві дуже важко зробити виставку в іншій країні, адже ти весь час думаєш, як провезти свої ж твори додому. От і вся культурна політика. Добре, інша ситуація… Чому, наприклад, художник повинен платити за майстерню, побудовану Спілкою художників України, в 5 разів дорожче, ніби він підприємець? До чого тут підприємництво? Ми сплачуємо оренду як бізнесмени, але у всьому світі митцям роблять найбільші халяви. Ти просто приходиш у місцеве ком'юніті і кажеш там, що хочеш поїхати на Таїті малювати голих жінок, як Гоген. Тобі виділяють гроші і говорять: «ідіть собі, і не морочте нам голову». У нас роблять все, аби відібрати у тебе останнє, але навіщо?!

 

Чи знаєте ви про стихійне закриття деяких арт-видань, галерей, освітніх передач про мистецтво. Чи не вважаєте, що така ситуація наближає нас до культурної катастрофи?

Поки в цій країні існують люди, які малюють, пишуть, грають, жодної культурної катастрофи не станеться. Головна мотивація всіх цих творчих людей полягає в тому, що вони просто не можуть цього не робити. Не гроші і не успіх – про це думають бездарі. Талановиті не уявляють своє життя без тієї справи, а плакатися і міркувати про катастрофу – наш національний спорт. Сумувати, драматизувати – такі вже українці. Вони обожнюють це робити.

 

Яке ваше ставлення до того, що за 25 років незалежності досі немає музею, де було б представлене сучасне мистецтво України?

Те, що немає якоїсь окремої будівлі, де б була розміщена якась стаціонарна експозиція, я не вважаю чимось катастрофічним. У нас багато чого немає. До того ж наше сучасне мистецтво дуже вторинне. Ми надто пізно почали ним займатися і здебільшого, на жаль, це мавпування європейських зразків і принципів.

 

На чому ґрунтується таке ваше твердження?

Феномен contemporary полягає у наявності ідеї. Якщо ви зайдете до світових музеїв, то побачите лише декілька відсотків неперевершених творів, все інше – просто зробили перфектні майстри. Було й так, що гарні майстри ставали геніями, як Тиціан, який у 100 років почав робити те, що значно випереджало мислення його сучасників. Те ж саме можу сказати про пізнього Рембрандта, але таких людей небагато в мистецтві. Тут ми бачимо інше: кожен художник має фонтанувати ідеями, а майстерність у сучасному мистецтві виноситься за дужки, а ці самі ідеї можуть генерувати лише дуже небагато людей, а більшість авторів – це просто майстри або дуже хороші майстри. Та все ж таки майстри. І нехай мені тепер хтось доведе, чому в Україні має бути музей нецікавих речей? До того ж вторинних.

 

Не уявляю собі, щоб про вторинність сказала Німеччина, сучасне мистецтво якої є досить посереднім, і, скажімо, відмовилася б будувати музеї з цієї причини. Що робить мистецтво вторинним, на ваш погляд?  Законсервованість, неможливість бути повноцінно представленим закордоном?

Скоріше законсервованість мислення. Абсолютно погоджуюся, воно таке нудне у всьому світі. 99% мистецтва – це суцільне занудство. Усього пару відсотків є проривом мислення і духу. Повірте, мені знайомий цей предмет.

 

Як могли б охарактеризувати літературну ситуацію в Україні сьогодні?

У цій країні не пишуть тільки дебіли – тут пишуть всі. Про якість не скажу, бо вже давно нічого не читаю, можливо, хтось робить добре, а може – суцільна графоманія. Мені здається, що молодь взагалі нічого не читає. Моя мама, яка досі викладає в академії, приходить з екзаменів зі словами: «Уяви собі, вони не знають, хто такий Моцарт…».

 

У чому, на вашу думку, головна різниця між графоманією та справжнім письменництвом? Як розпізнати читачу два цих явища?

Так це взагалі дуже просто. Графоман пише, бо не може не писати. Він би писав і писав. Письменник пише тільки через свою професію. Графоману важливо обов’язково прочитати свої твори, письменнику – на них плювати, йому треба заробляти гроші. Вдома голодні діти і дружина каже, що ти муд*к. Графоман пише, як соловейко співає, суто з творчих міркувань. Щоправда, пише повну х**ню, але й письменник пише те ж саме, так що різниця невелика, але все ж таки є.

.

Про авторку:  

Роксана Рублевська – головна редакторка журналу ART UKRAINE, журналістка та авторка статей на мистецьку тематику.