У рамках цьогорічного Книжкового Арсеналу у Києві відбудеться презентація книги соціолога мистецтва Паскаля Ґілена і дослідника культури Тайса Ляйстера «Культура в підмурках громадянського суспільства», переклад якої вийшов у видавництві IST Publishing. Презентація видання за участі пана Ґілена відбудеться 3 червня о 18.00 у залі УВК (Українська візуальна книга). З цієї нагоди із дозволу видавництва пропонуємо до вашої уваги уривок із книги.

Основні завдання культурної царини

 

Беручи до уваги власні обмеження, хочемо сказати, що культура — це всеохопний «спосіб життя», а творчість (у різних царинах, зокрема економіці, політиці й освіті) може його змінити. Утім, творчість як така є самоціллю лише в царині  мистецтв. Саме тому, хай би як парадоксально це звучало, панівним стандартом у мистецтві є нестандарт. Іншими словами, важливе правило мистецтва — те, що правила треба ламати, незважаючи на економічні, політичні й освітні рамки чи (як засвідчує новітня історія мистецтв) юридичні, етичні, екологічні й медичні обмеження. У сучасному світі навіть радикальні фізичні інтервенції штибу робіт Орлана чи татуювання свиней, як це робить Вім Дельвуа, можуть набути статусу мистецтва.

 

Усі зображення надано видавництвом

 

Годі й казати, що не всі мусять погоджуватися з цією оцінкою. Навіть досвідчені фахівці від мистецтва нерідко висловлюють сумнів у мистецькому статусі таких актів. Проте, як ми вже зазначили, дискусії навколо того, що є мистецтвом, а що ні, становлять саму суть мистецького світу модерної доби. Мистецтво – царина, в якій культивують певний ступінь нестандарту, а отже, одне з небагатьох місць у сучасному суспільстві, де можна поставити під сумнів будь-який стандарт (економічний, політичний, етичний чи медичний). За модерності саме світ мистецтва дозволяє таку відкритість (бодай у демократичних суспільствах). Як писав німецький філософ Петер Слотердайк, це завдяки тому, що митці «можуть спонтанно і тріумфально обговорювати абсолютно будь-яку тему» (Sloterdijk, 2011: 369). Звісно, не всі художники займаються саме цим, та й не всі пошановувачі мистецтва це приймають, проте, починаючи з історичного аванґарду, такий сценарій можливий.

 

Отже, мистецтво не має монополії на впровадження до культури нестандарту і, тим паче, на суб’єктиваційні практики. Як уже зазначено, соціокультурний сектор часто пропонує форми співіснування, що перебувають поза знайомими стандартами, а сектор культурної спадщини часом відкриває історії, які можуть спричинити екзистенційну кризу, що заторкує нашу суб’єктність. Той факт, що, починаючи з історичного аванґарду, значна частина мистецького світу ставила це собі за основну мету, ще не значить, що мистецтво найбільше впливає на культуру. Багато що може викликати значно разючіші культурні зміни — наприклад, соціокультурний сектор спроможний прийняти культуру мігрантів, сектор культурної спадщини — оприлюднити нестандарт контроверсійної історії, а креативна індустрія — поширити технологічні інновації. До того ж (1) певний ступінь загравання з нестандартом — очікуваний елемент мистецтва, а отже, ми звикаємо до такої своєрідної поведінки; а (2) мистецтво намагаються звести до світу вигадок і подати як відірване від реального життя. Це обмеження не тяжіє над «правдивими історіями», які можна несподівано оприлюднити, спільнотами мігрантів у нас на порозі чи комп’ютерними іграми та смартфонами, які прикрашають, а часом руйнують нашу роботу, публічне й домашнє життя.

 

 

Підсумовуючи, можна зазначити, що основне завдання культурного сектору Європи — розробляти різні способи співіснування й надавати їм значення. Культурні фахівці й художники (включно з любителями) причетні до суспільства, адже постійно беруть участь у соціалізації, кваліфікації чи суб’єктивації. Вони можуть вводити людей до суспільного ладу, який сприймається як належне, створювати нові ієрархії в межах цього ладу й визначати в них місце різних членів соціуму, а можуть давати членам соціуму інструменти для утвердження власного місця в суспільстві, зміни ієрархій або, вкрай рідко, підриву соціального ладу — повністю чи почасти.

 

Окреслені у цьому розділі стосунки між культурою, творчістю й мистецтвом можна візуалізувати як три концентричні кола. Культура — всеохопна людська практика, і помітна її частина в нашому мінливому суспільстві припадає на творчу діяльність. Мистецтво в такому комплексі практик посідає порівняно скромне місце. Час від часу соціокультурний сектор генерує суспільну модель, що помітно відрізняється від звичної, а сектор культурної спадщини зрідка оприлюднює історії, які потрясають підвалини нашої культури чи підважують ідентичність. Суб’єктивація — одна з головних послуг мистецтва суспільству, однак ми чудово знаємо, що голоси художників часто сягають лише вузького кола посвячених. Мистецтво займає найменшу нішу серед різних родів культурної діяльності, проте може стати епіцентром, який урухомлює решту. Вдаючись до дещо поетичного визначення, мистецтво — це тихий наспів, який не всі можуть чи хочуть почути, але зрідка з ним резонує все суспільство. Мистецтво — як Жозефіна, нічим не прикметна мишка з оповідання Кафки. У неї слабенький голос, проте часом її спів може змусити мишиний народ зібратися по-новому (Kafka, 1924).

 

Паскаль Ґілен

 

Цінність культури визначає взаємодія між соціалізацією, кваліфікацією та суб’єктивацією, а цінність культурного сектору саме в тому й полягає, що він займається цими практиками осмислено. Культурні професіонали послідовно інформують про це загал і відіграють важливу роль у формуванні громад. Звісно, на суспільство впливають також інші суспільні царини: політика, освіта, релігія, ЗМІ і, не в останню чергу, економіка. Проте в межах культурного сектору (у щонайширшому значенні) цей процес більш осмислений, а отже, в хід соціалізації, кваліфікації та суб’єктивації зумисне втручаються, щоб скерувати суспільство в потрібному напрямі чи бодай спробувати це зробити. Через розмаїття й численність культурних гравців їм не вдається надати суспільству чіткої траєкторії, не кажучи вже про гармонійну модель співіснування. По суті, колектив планувальників завдяки своїй неоднорідності витворює такий собі спільний знаменник різних моделей взаємодії та суспільних форм. На нашу думку, у Європі, з її розмаїттям дуже несхожих між собою культур, на широку підтримку може здобутися лише такий спільний знаменник. Знов-таки, імовірно, що саме це ми, носії європейської культури, називаємо «демократією». Проте в чому цей знаменник полягає?

Паскаль Ґілен і Тайс Ляйстер

Переклад — Ярослава Стріха

 

 

Паскаль Ґілен — соціолог мистецтва, професор соціології культури в Дослідницькому інституті мистецтв в Антверпені (ARIA), керівник дослідницького центру «Мистецтво в суспільстві» в Університеті Ґронінґена (Нідерланди), головний редактор однойменної книжкової серії. У 2016 Паскаль Ґілен створив міждисциплінарне відділення Culture Commons Quest Office, де проводить дослідження про умови художньої роботи в різних міських контекстах. Крім цього, є автором і редактором понад десятка книг про сучасне мистецтво, соціологію мистецтва і культурну політику, серед яких «Що означає бути художником в епоху постфордизму» (Being an Artist in Post-Fordist Times, 2009), «Бурмотіння художньої множини» (The Murmuring of the Artistic Multitude: Global Art, Memory and Post-Fordism, 2010), «Креативність та інші фундаменталізми» (Creativity and Other Fundamentalisms, 2013), «Етика мистецтва» (The Ethics of Art, 2014).

 

Тайс Лайстер — дослідник культури, автор робіт з філософії мистецтва. Вивчав філософію в Університеті Ґронінґена (Нідерланди) та у Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. У 2012 році здобув ступінь доктора, захистивши дисертацію, присвячену питанням мистецькоЇ критики в роботах Вальтера Беньяміна та Теодора Адорно. Нині Лайстер є доцентом філософії мистецтва та культури на кафедрі мистецтв, культури та медіа-досліджень в Університеті Ґронінґена. Також є редактором та автором багатьох статей, що увійшли до таких книг, як «Концепції критики у модерній та сучасній філософії» (Conceptions of Critique in Modern and Contemporary Philosophy, 2012), «Інституційні відношення» (Institutional Attitudes, 2013) та «Немає культури, немає Європи» (No Culture, No Europe, 2015). Дві останні книги видані у рамках діяльності Culture Commons Quest Office під загальною редакцією Паскаля Ґілена.