Звично для себе на перетині мистецтва, знання і політики Центр візуальної культури розпочав активну діяльність у новому приміщенні, де відкрився на початку жовтня – після більше ніж року номадичного існування. Щотижня в Центрі проходять зустрічі з цікавими, часто зовсім новими для української аудиторії гостями з закордону, інтелектуалами, які пропонують свіжі ідеї та погляди на актуальну суспільну, культурну, політичну ситуацію в Україні. Відбулася презентація присвяченого Майдану п’ятого числа часопису “Політична критика”, що його видає Центр, – “Нам нема що втрачати, крім наших Майданів”. Проте головна опція, що відтепер відкрилася перед ЦВК – можливість проведення виставок у власному експозиційному приміщенні. Першим в цьому напрямку став проект Локаут* – масштабна групова виставка художників з України, Польщі, Росії та Угорщини.

 

*Локаут (від англійського “lock out” - буквально «зачиняти двері перед кимось») — це тимчасова зупинка роботи (або суттєве скорочення обсягів виробництва) підприємства роботодавцем, одночасно з припиненням виплати зарплати працівникам. Роботодавець влаштовує локаут з метою вчинення тиску на робітників.

 

Скріншот відео Хаіма Сокола "Парад" (2012, Росія)

 

 

Цим проектом Центр візуальної культури продовжує свою звичну багатолітню роботу з аналізу і критики актуальних суспільних проблем, направлену на майбутні соціальні перетворення. Тут збігається завдання гуманітарної науки і критичного сучасного мистецтва – інструментарій яких використовує Центр в своїй діяльності. І в той час, коли українські художні інституції або все іще не наважуються працювати з феноменом і травмою “Майдану”, або навпаки активно до них звертаються (збираючи як документацію подій “Революції гідності” та її артефакти, так і певні художні реакції на неї, з подальшим експонуванням цього матеріалу в Україні та закордоном), ЦВК продовжує працювати з проблемами, що спричиняють соціальні колапси і повстання, зокрема і “Майдан” – проблемами, які нікуди не ділися.

 

Експозиція виставки "Локаут"

 

Продовжуючи відсилки до “Майдану” – які сьогодні неминучі, Василь Черепанин, очільник Центру візуальної культури, зазначає, що свого роду локаут в масштабах цілої країни влаштував колишній президент Янукович, що й спричинило народний страйк. У концепції кураторів виставки Станіслава Рукші (Центр сучасного мистецтва “Kronika”, Польща) та Оксани Брюховецької (Центр візуальної культури) локаут виступає метафорою суспільної ситуації у постсоціалістичному світі. По тому, які умови праці створені для людей, можна оцінити суспільство та країну.

 

Тарас Камєнной "Козли-житло" (2014, Україна) Сучасний найманий працівник часто вимушений виїздити на об’єкт, живучи і працюючи там довгий час. інтсаляція «Козли-житло» – мультифункціональна конструкція, що служить будівельникові інструментом праці і куточком для відпочинку

 

Практика локауту законодавчо заборонена в багатьох країнах світу, але не в Україні. У своїй художній роботі Оксана Брюховецька працює з темою виставки дуже буквально. Її відео-колаж на основі новинних роликів так і називається – “Локаут”, і розповідає історію розграбованого та виведеного з ладу місцевою владою Харківського приладобудівного заводу ім. Шевченка. Залишаючись без засобів до існування, а головне можливості працювати та отримувати заробітну плату, працівники заводу страйкують і дають інтерв’ю новинним каналам протягом кількох останніх років – проте ніщо не зрушило з місця: заборгованість по зарплаті не покрита, робота підприємства зупинена, Михайло Добкін, до якого апелюють робітники, ігнорує їх, відкидаючи звинувачення.

 

Скріншот фільму Юлії Мазурової "Жанаозен: невідома трагедія" (2013, Росія – Казахстан)

 

В проекті “Локаут” дається взнаки кураторський ріст Оксани Брюховецької, раніше відомої за виставкою “Українське тіло”. В експозиції “Локауту” Оксана зокрема відкриває українським глядачам художній дебют росіянки Лілії Лі-мі-ян, соціальну графіку Вікторії Ломаско, а головне – за посередництвом фільму російської режисерки Юлії Мазурової – маловідому страшну трагедію, що трапилась у Казахстані 2011 року.

 

Скріншот фільму Юлії Мазурової "Жанаозен: невідома трагедія" (2013, Росія – Казахстан)

 

 

Фільм Юлії Мазурової “Жанаозен: невідома трагедія” (Росія – Казахстан, 2013) можна назвати центральною роботою виставки – не стільки тематично, скільки за силою та значенням. В ньому представлена одна з найтрагічніших подій у новітній історії боротьби робітників за свої права. Використовуючи документальні кадри, фільм розповідає про багатомісячний страйк і голодування робітників-нафтовиків у Західному Казахстані, що закінчився кривавою розправою влади над ними. Видобуток нафти в Казахстані забезпечив великими статками окремі верстви населення, і найперше президента Нурсултана Назарбаєва, який узурпував владу в Казахстані з 1990 року, однак прості казахські робітники залишаються найбіднішими в світі, а головне – безправними.

 

Скріншот фільму Юлії Мазурової "Жанаозен: невідома трагедія" (2013, Росія – Казахстан)

 

Так нафтовики містечка Жанаозен 2011 року почали страйк з вимогою підвищення заробітної плати, в результаті якого лідери профспілок та їхні діти були замордовані, кілька сот страйкарів розстріляні спецпризначенцями, інші – заарештовані та ув’язнені за сфабрикованою справою. Підвищення зарплати так і не відбулося, натомість президент оголосив в Жанаозені надзвичайний стан, що вартував йому набагато більше бюджетних грошей. Проте найстрашніше в трагедії Жанаозена те, що вона лишилася невідомою. І справа не лише в диктатурі Назарбаєва, а в толеруванні його кривавої політики західними державами, зацікавленими в казахській нафті.

Паралелі з Майданом очевидні, і стає моторошно від усвідомлення, що цей же сценарій відтворював двома роками пізніше іще один – наш, доморощений диктатор Янукович. Проте в Україні назарбаєвський, чи то кремлівський, одним словом митно-союзівський тиранічний сценарій розправи над протестувальниками не вдався через повстання по всій країні. Втім, якби “Майдан” мав місце лише в одному місті, розв’язка могла би бути як у Жанаозені – де жителі, робітники живуть тепер у стані граничного страху та пригнічення і вже навряд чи наважаться на визвольний робітничий та громадський рух.

 

Скріншот фільму Юлії Мазурової "Жанаозен: невідома трагедія" (2013, Росія – Казахстан)

 

Виставка зокрема цінна і представленими на ній актуальними соціо-критичними роботами російських художників, що відкривають глядачеві правду про дійсний соціо-культурний стан російського суспільства. Можна сподіватися, від “Локауту” в Центрі візуальної культури почнеться відлік цілого циклу заходів і проектів у рамках так званих Russian studies – новітніх досліджень російського суспільства, його проблем та феноменів.

 

Протягом останніх років російський художник Хаїм Сокол досліджує феномен нетерпимості сучасних росіян до інших – представників інших національностей та груп, яких окремо і загалом росіяни в своїй більшості вважають меншовартісними та другосортними порівняно з собою. Таке ставлення яскраво позначається на стосунках із заробітчанами, які приїздять у великі російські міста з інших пострадянських країн – особливо це стосується нелегальних мігрантів із Узбекистану, Казахстану і Кавказу, які погано володіють російською і автоматично потрапляють у найменш оплачувану сферу обслуговування: стають прибиральниками, двірниками, різноробочими та ін.

 

Скріншот відео Хаіма Сокола "Парад" (2012, Росія)

 

Гнітюче становище, напівлегальне існування, тяжка робота і занижена оплата, що доповнюються принизливим ставленням росіян все ж не зупиняють мігрантів перед поїздкою в Росію, що обіцяє можливість хоч якогось заробітку – відсутню в їхніх рідних містечках та селах. У постановочному відео “Парад” (2012 рік) Хаїм Сокол уявляє тріумфальне повстання трудових мігрантів проти їхнього рабського становища та антилюдської експлуатації, проти фашистський настроїв в російському суспільстві. Справжні трудові мігранти, які беруть участь в проекті Сокола, імітуючи Парад Перемоги 1945 року, відтворюють символічний жест повалення фашизму – як трофейні знамена ворога викидаючи лопати двірника.

 

 

Вікторія Ломаско Раби із московського магазину «Продукти» Графічна серія, 2012, Росія 

 

Серія графіки Вікторії Ломаско “Раби з московського магазину «Продукти»” (2012, Росія) фактично документує ситуацію, у яку складно повірити: 10 років під прикриттям московської міліції казахські власники магазину “Продукти” утримували як рабів своїх співвітчизників та мігрантів із Узбекистану. Десятирічне насильницьке утримування людей, в тому числі неповнолітніх, дітей, вагітних жінок, безоплатна праця, знущання, приниження, побої, катування, торгівля людьми і дітьми, вбивства – все це було припинено лише випадковим втручанням громадських активістів, а винних зрештою не було покарано. Як виявляється, факт рабовласництва в сучасній Росії нікого не дивує – адже рабами стали трудові мігранти, ставлення до яких відповідне – як до кріпосних або худоби. Нелегальні заробітчани стають “нелегалами” і в сфері прав людини. А ставлення пересічних росіян до понівечених доль цих людей доходить до цинічної байдужості.

 

 

Вікторія Ломаско Раби із московського магазину «Продукти» Графічна серія, 2012, Росія 

 

Іншу оптику відкривають глядачеві польські художники. В документальному відео Петра Висоцького “Кордон” (2010 рік) як “нелегали” постають українці на кордоні з Європейським Союзом. Попри заборону, штрафи та санкції українці продовжують нелегально везти крізь польсько-український кордон цигарки. Важко збагнути рентабельність такого бізнесу, але контрабанду цигарок протягом вже багатьох років не можуть зупинити ані багатогодинні перевірки, ані санкції польської митниці та міграційної служби.Разом зі своєю камерою Пйотр Висоцький бере участь в огляді багажу та відстежує реакцію горе-контрабандистів, намагаючись дослідити та осягнути цей феномен.

 

Лаура Павела "Ванна кімната" (2005, Польща)

 

Лаура Павела працює вже зі стереотипами стосовно поляків у Центральній Європі. Перебуваючи на резиденції у Франції, польська художниця береться власноруч відремонтувати та переобладнати стару ванну кімнату у своїй майстерні у Стразбурзі. 2005 року, коли художниця здійснила свій проект “Ванна кімната”, польські сантехніки були символом заробітчанина у Франції.

 

Скріншот з фільму Анни Мольської "Ткачі" (2009, Польща)

 

Фільм Анни Мольської “Ткачі” (2009 рік) знову нагадує про “Майдан”, а точніше про те, що спричинило українців до “революції Гідності”. Фільм базується на однойменній п’єсі Ґерхарта Гауптмана, написаній 1892 року про повстання сілезьких ткачів 1844 року. Художниця переносить дію в сучасність – діалоги з п’єси відтворюють безробітні сілезькі шахтарі. Цитуючи п’єсу Гауптмана, вони скаржаться на експлуатацію на роботі – наднормовий робочий день, гранично низьку оплату, гнітючий стан кожного і загальну безвихідь, розпач, що кладе кінець терпінню. На тлі повстанської пісні обговорюють невідворотність пролетарського бунту…

 

Скріншот з фільму Анни Мольської "Ткачі" (2009, Польща)

 

Український художник Анатолій Бєлов
 у своїй роботі “Жінки і чоловіки на ринку праці” (2014), спираючись на соціологічне дослідження, візуалізує і проблематизує гендерну піраміду розподілу праці в Україні. Конструкти “чоловічих” і “жіночих” професій діють, і згідно з ними жінки на українському ринку праці потрапляють в далеко не золоту середину.

 

Анатолій Бєлов, графічне полотно "Жінки і чоловіки на ринку праці" (2014, Україна)

 

Моїм особистим відкриттям на виставці стала художниця Ірина Стасюк. Фактично, участь в “Локауті” стала дебютом Ірини. Втім, її дотепні, цікаві як за змістом так і за формою роботи, й особлива легкість, присутня у них, відразу дають зрозуміти, що перед нами – талановита художниця. В серії вишивок хрестиком “Хрестовий похід на роботу” (2014) Ірина Стасюк іконізує об’єкти, на яких замикаються смисли трудових буднів пересічних киян, які працюють у сфері розумової праці – не зважаючи на те, яку саме роботу виконують: трудова книжка, зарплатна банківська картка, мапа трьох гілок київського метро, комп’ютер як засіб праці. (Очевидно лише, що йдеться про офіційне працевлаштування – бо серед іконок відсутній конверт).

 

Ірина Стасюк, фрагмент з серії вишивок на полотні "Хрестовий похід на роботу" (2014, Україна)

 

У серії малюнків “Реферат” (2014) Стасюк піднімає актуальну проблему експлуатації розумової праці. Про нестабільну зайнятість у цій сфері праці, низькі тарифи на оплату – непропорційну витраченому часу та зусиллям, повсякчасне нехтування авторським правом художниця знає безпосередньо з власних трудових практик – бо має гуманітарну освіту. В “Рефераті” йдеться про її досвід роботи на українську фірму-посередника, що забезпечує іноземних замовників – переважно студентів та школярів – англомовними рефератами. За непристойно малий відсоток від суми, що її здобуває фірма за ексклюзивну послугу – авторський реферат, безпосередні виконавці цього реферату змушені працювати в надзвичайно високому темпі та психічному навантаженні, вкладаючись як у місячні норми вироблення, так і щоденний погодинний графік. Введення обов’язкових нічних змін, скорочення перерв, обмеження в правах ставлять працівників цієї київської фірми на шлях перетворення в московських рабів магазину “Продукти”.

 

В сучасному, особливо пострадянському світі, де профспілки вже не виконують функцій захисту прав робітників та службовців, а  інститути держави не гарантують їх дотримання, в трудову суперечку втручається критичне мистецтво, що своїми засобами привертає увагу громадськості до проблеми, стимулює рефлексію та обговорення, спонукаючи до дії по її вирішенню. Адже справжнє мистецтво здатне впливати на реальність, змушуючи глядачів замислитися.

 

У виставці беруть участь: Анатолій Бєлов (Україна), Оксана Брюховецька (Україна), Пйотр Висоцкі (Польща), Тарас Камєнной (Україна), Лілія Лі-мі-ян (Росія), Вікторія Ломаско (Росія), Юлія Мазурова (Росія), Анна Мольська (Польща), Лаура Павела (Польща), Валентина Петрова (Україна), Олексій Радинський (Україна), Микола Рідний (Україна), Хаїм Сокол (Росія), Ірина Стасюк (Україна), Лукаш Суровєц (Польща), Анна Фабріціус (Угорщина), Рафал Якубович (Польща).

 

Виставка проходить в Центрі візуальної культури http://vcrc.org.ua  (вул. Глибочицька 44) до 30 листопада.