В арт-центрі Я Галерея у Києві відбулася виставка «Art... &Of» львівського художника Володимира Костирко, що є одним з представників українських «нових старих майстрів». Катерина Носко поговорила з автором про образи жінок зі зброєю у руках у його новому проекті та натхнення, витоки якого – у творчості Артемісії Джентілескі.

 

В основі Вашого проекту «Art... &Of» –  інтерпретація барокових полотен Артемісії Джентілескі. Чому Ваш художній погляд знайшов себе саме у її полотнах?

Причин було кілька. Про Джентілескі зняли фільм, тобто вона увійшла до масової культури, а мені цікаво брати участь в процесі створення стереотипу. Крім того, її жіночі образи вражають своєю висублімованою брутальністю. Вони мені цікаві своїм оригінальним архетипом героя та своїми асексуальними, на мій погляд, персоніфікаціями.

 

Сюжети, які лягли в основу Ваших робіт, здебільшого, біблійні. Чи внесла «забійна суміш монархізму, анархізму і католицизму», за словами Віктора Неборака на Вашу адресу, у проект своєї ваги?

Важливо те, що одна з частин проекту була інспірована творчістю Джентілескі. Тому біблійно-старотестаментні теми, які я інтерпретую, у проекті присутні вже тому, що були представлені в самої  Артемізії Джентілескі.  Крім цього, якщо ми говоримо про такі імена, як Яель, то якби не полотно Артемісії, про Яель я б, певно, і не довідався б.

 

Чи не пов’язаний вибір ідеї проекту ще з сучасним воєнний часом та місцем жінки у ньому?

Повстання і війна показали нам інший тип жінки – войовничий і соціально активний. Ми бачили, як жінки кидали коктейлі Молотова. Жінки є всюди: в Небесній Сотні, серед волонтерів, на передовій, серед снайперів, в авіації і в полоні.  Тому, мені здається, що саме у цьому контексті цей проект припинив  бути абстрактним. Незважаючи на те, що власне задум «Art... &Of» виник ще давно, але працювати над його реалізацією стало цікаво саме зараз.

 

Розроблюючи войовничий тип жінки, Ви позиціонуєте його як тип «жінки, що рятує» чи «тієї, що вбиває»?

Історики мистецтва інтерпретують присутність таких тем в творах Артемісії як сублімацію. Під час роботи для мене цей факт був особливо цікавим, адже в тих прикладах, які дає нам Джентілескі, жінки є рівними з чоловіками. Тоді ж, як їх вчинки, в даному випадку, – вбивства, –  зробили вільними цілі суспільства. Хоча в етичному сенсі – це, зрозуміло, не по-християнськи.

 

Володимир Костирко. «Яель і Сісера» (2015)

 

Експонування Ваших робіт у арт-просторі вирішено таким чином, що в одному залі – роботи із зображенням жінок зі зброєю, тобто «ті, що вбивають», натомість, інший зал присвячено жертві, зокрема, фігурі Офелії. Такий контрапункт пояснюється тим, що будь-яке вбивство завжди передбачає жертву?

Справді, виставка складається з двох частин. Проте і Офелія, і Артемізія були жертвами. Артемісія була зґвалтована  вчителем малювання Агостіно Тассі. А Офелія як персонаж літературний також містить у собі архетип жертви. З одного боку, це нібито протиставлення, але з іншого – доповнення образу Артемісії Джентілескі. До речі, малюнки з еротичними фантазіями, присвячені Офелії, могли б бути підписані кимось із романтиків-містифікаторів – наприклад, іменем «Агостіно Тассі».

 

Артемісія Джентілескі. «Юдіф, голова Олоферна і Абра» (1611-1614)

 

 

Володимир Костирко. «Юдіф, голова Олоферна і Абра» (2015)

Чи робить епоха бароко або сучасність «жінку зі зброєю» своєрідним образом сильної жінки? Чи це образ жінки, яка скоріше виборює свої/чужі права? Або ж ми просто повертаємось до кримінальної історії мистецтва?

 

У цьому питання є багато контекстів. Я інтерпретував сюжети, більшість із яких пов’язані з історією євреїв, а на той час у сефардійських громадах жінки були емансиповані. У них навіть  існували шлюбні контракти. Тому, цілком можливо, що Артемісія демонструвала своїми творами рівноправність, якої їй бракувало. Адже художниця не належала до єврейської спільноти.

 

У проекті «Art... &Of» Ви повертаєтеся до стилістики «нових старих майстрів», від якої дещо ухились у попередній «Рожевій серії». Це пов’язано з «висхідними» артефактами – полотнами Артемісії Джентілескі?

Скажімо, «Рожева серія» – це умовна назва. Коли в мене з’являється ідея,  я шукаю такий способі для її втілення, який мені здається найбільш доречним. Тому в залі Офелії домінують рожево-чорні і фіолетово-чорні кольори. І це, певна річ, символічно.

 

Артемісія Джентілескі. «Юдиф і Олоферн» (1620, Галерея Уффіці, Флоренція)

 

Володимир Костирко. «Юдиф і Олоферн» (2015)

 

Також у роботах з’являються глибокі класицистичні кольори – червоний, синій. Витискаючи «есхатологічний рожевий», чи не впливають вони на есхатологію, закладену у проекті?

Що я можу тут відповісти. Хіба що лише погодитися з Роланом Бартом на тему «смерті автора», а відтак і відкритості творів мистецтва для надінтерпретації.

 

Повертаючись до загального підходу  «нових старих майстрів», – осмислення сучасності за допомогою традиційних виражальних засобів, – хотілося б поговорити про Вашу роботу «Обійми Миру та Справедливості». Мені здається, вона потрапляє «у десятку» за своїм меседжем в контексті сьогоднішнього дня.

Коли я вперше побачив цей алегоричний твір Артемісії  – з двома лесбійками і ножем між ними, – в мене в голові виник одразу рядок з Андруховича: «Там, де лише, народжувалась ніжність, за хвильку може виникнути ніж» (поезія Юрія Андруховича «Ніжність» — ред.) І я вирішив просто цей образ поєднати із колись намальованою мною «старою-новою» темою, яку я зробив ще років з десять тому. І у якій, власне, Юдиф в сексуальному екстазі злизує кров Олоферна з ножа.

 

Тоді в мене остання запитання: що для Вас є зброєю? І хто для Вас – жертва?

Колись, рефлексуючи над своїм методом, я дійшов висновку, що для мене історія мистецтва є цікавішою за дійсність. А в контексті проекту, присвяченому Артемісії Джентілескі, жертвою є сама Артемісія, а зброєю –  складові її творчості.

 

 

Вигляд експозиції, арт-центр Я Галерея (Київ, 2015)

 

Володимир Костирко народився у 1967 році,. Живе та працює у Львові. У 1987 році закінчив Львівське училище ужиткового і декоративного мистецтва, а у 1996 – Люблінський католицький університет, факультет історії мистецтва. Працює у стилі «нових старих майстрів». Учасник чисельних групових та персональних виставок.

 

Про автора

 

Катерина Носко – філолог, майбутня випускниця НАОМА та мистецтвознавиця. Співробітник арт-центру Я Галерея. Колумніст, з 2014 р. проявляє себе в культурній журналістиці. У полі досліджень – кримська школа живопису XX-XXI століття та сучасне мистецтво.

 

 

Катерина Носко