З нагоди Книжкового Арсеналу мистецтвознавиця Катерина Рай поспілкувалася з Володимиром Будніковим про цінність книг, національне в мистецтві та монографію художника “Питання до видимого”, видану мистецьким об'єднанням “ЧервонеЧорне”. 

 

Мистецьке об'єднання “ЧервонеЧорне” презентує свої видання на Книжковому Арсеналі 3 червня о 12.00.

Володимире, у чому для Вас як художника полягає цінність книг? Чому важливо їх створювати?

Книга – це фіксація, яка містить у собі багато цілей, показує грані й розвиток художника у тривалості мистецтва. Важливо, щоб усе це було збережено. Дуже шкода, що у нас немає музею сучасного мистецтва й усе, що відбувається в історії українського мистецтва, видається випадковим. Немає систематизації. Багато хто з молоді нині починає робити щось дуже схоже на те, що інші художники показували ще 20 років тому, просто через брак інформації.

 

Володимир Будніков. Акт визволення, ескіз, 1999, олівець на папері

 

Розкажіть про структуру книжки “Питання до видимого”?

У моїй новій монографії показано етапи багаторічної праці, задокументовано найважливіші цикли, роботи, ідеї, проекти і думки, бо ж окрема виставка сприймається зазвичай поза всім іншим, що створене художником. У книжці «Питання до видимого» все відбувається інакше: роботи початку 60-х років подано паралельно з більш пізніми серіями, їх можна порівняти та відчути певну спорідненість, можна побачити, як усе розвивалося, як відбувалися переходи з фігуративних на метафізичні речі, а потім останні перетворювалися на абстрактні роботи. Багато робіт я навіть устиг забути, давно їх не бачив і не згадував. У цій книжці систематизовано і показано зроблене більше ніж за 50 років – процес упорядкування виявився цікавим, для самого себе було важливим передивитися певні моменти.

 

У чому полягає символізм пейзажу Володимира Буднікова?

У моїх пейзажах не так багато символізму. Хіба що у більш ранніх роботах, наприклад, у «Литві» 1989-го, де узагальнену фігуру жінки, яка лежить, залучено до пейзажу. Символічною є тема просторової композиції «Спалене дерево» з проекту «Т. Г.», де чорне вугілля спаленої деревини може бути водночас художнім матеріалом. Таким чином виходить, що пейзаж наче малює сам себе.

 

Якщо вже ми ведемо мову про пейзажі, то логічніше було б зосередити увагу на роботах, що тяжіють до метафізики. Я час від часу повертаюся до таких пейзажів, елементи яких складаються з найпростіших форм. Однак тут варто знову згадати про умовність визначення пейзажу як такого, бо «метафізичну» лінію пейзажів продовжують і певним чином доповнюють натюрморти з проекту «Худшкола». Саме тому велику монографію «Питання до видимого» побудовано не за хронологією або жанрами – роботи та цикли поєднано за візуальними ознаками, де видиме робіт на противагу сюжету і є темою.

 

Володимир Будніков. Із серії «Міри часу», 2010, акрил на полотні

 

Як змінилося Ваше сприйняття українського пейзажу за останні роки?

Я не розумію, що таке «українськість». Майже всі мої пейзажі зроблено в Україні. Виходить, що поштовх, у сенсі реакції на природу, на міське середовище, на будинки, я отримав від України. Коли Крим ще не був окупований Росією, я створив там величезну кількість робіт, так само багато я працював і працюю в селі – це все Україна. Я часто подорожую за кордоном, але у мене немає жодної картини, де зображено, припустимо, Францію чи Італію. Однак що таке «українськість», я не знаю.

 

Мене не цікавлять зовнішні ознаки так званої українськості, а також визначення пейзажу як жанру. Пейзаж для мене – радше дуже особиста тема, де знайомі простори постають у часі різним чином. Я постійно повертаюся до одних і тих самих ландшафтів – мені важливо, щоб я добре знав і вважав до певної міри своїми місцевості, від яких я отримую імпульси для того, аби почати працю. Є кілька просторів, які для мене добре знайомі, які я люблю та які саме через таку особливу близькість починають бути для мене джерелами нового. Наприклад, у книжці «Замість документа» є багато робіт, які можна визнати також пейзажами, де одні й ті самі місця зображено різним, а іноді навіть протилежним чином. Отже, питання про те, які зміни відбулися в моєму сприйнятті українського пейзажу, варто було б перефразувати у питання щодо змін у моєму власному погляді на рідні мені місця. Враховуючи те, що у такі місця я повертаюся регулярно безліч разів, власний погляд я порівняв би з наскрізною площиною, що заглиблюється у ці багаторазові нашарування відвідувань знайомих місць.

 

Мені близьке певне звільнення своїх пейзажів від зайвого конкретного, іноді аж до абсолютно ненаративних висловлювань, де пейзаж лишається тільки у вигляді приводу, початкової ідеї. Якщо ж деякі серії робіт є досить конкретними пейзажами, це означає, що в реальності я бачу втілення тих самих початкових простих форм, до яких часто прямую у процесі праці. Особливо це видно у кримських пейзажах, де білі будиночки та кам’яні паркани подібні до найпростіших геометричних форм. Якщо ж повернутися до змін, про які Ви запитуєте, то саме на прикладі кримських пейзажів, що я їх зробив у 2013 році та показував у рамках проекту «Мій Крим. Наш Крим», можна спостерігати щось на кшталт «виснаження» зображення, коли його наче всотує біла поверхня паперу. Тоді, просто під час роботи, у мене було відчуття віддалення від об’єктів спостереження, яке вже пізніше, під час окупації Криму Росією, виявилося пророчим. Таке «витончення» візуального шару зображення, відчуття, що будь-яка мова сходить нанівець, видно й у «Вербах» із «Прихистку поета», а також у частині сільських пейзажів із книжки «Замість документа». Тоді, на початку війни, багато добре знаних ландшафтів почали набувати стану нереальності, примарності.

 

Кажуть же, що, наприклад, український авангард рідниться в деяких випадках з наївним українським мистецтвом. Архипенко надихався українськими пейзажами, а сьогодні Дяченко надихається «степовими бабами», які є частиною нашого культурного середовища. Чи є щось, що Вас надихає, не обов’язково очевидно проявляється, але дає поштовх до подальшої творчості?

Український пейзаж мене дуже хвилює, і водночас я зовсім не надихаюся мистецтвом початку ХХ століття. Ну от, скажімо, у «бойчукістах» я бачу запозичення з народної картинки, з Візантії, яке видається досить штучним, хоча й цілком симпатичне.

 

Володимир Будніков. Проект «Об'єкти», монтаж. 1999, фарбоване дерево

 

Іноді я запитую в художників: «А чи є національне в мистецтві?» Отримую дуже різні відповіді. Хтось каже, що воно є, а хтось каже, що воно інтернаціональне і завжди транслює глобальні цінності, не прив’язані до конкретного місця. Архипенко якось зауважив, що якби він був не в Україні, то, найімовірніше, не міг би все це створювати.

Річ у тім, що Україна – це лірична і м’яка територія, як-то кажуть, «мальовнича». Я радше бачу зв’язок України з італійським мистецтвом, а ось, наприклад, російське, мабуть, ближче до німецького. В Україні майже не було концептуальних художників, як у Росії та Німеччині. Україна – це такий удаваний спокій, і мистецтво тут тяжіє до умовності висловлювання, а не до радикального жесту.

 

Узагалі відмінність є, але українське мистецтво, безперечно, входить у світове мистецтво і підживлюється ним. Якісь схожі речі роблять в Угорщині, в Румунії, в Америці. Виникають спільні напрями та взаємні впливи, що охоплюють весь світ.

 

Володимир Будніков. Литва, 1989, олія на полотні

 

Олександр Бабак, наприклад, сам визнає, що в образах, кольорах і манері подачі явно видно українські риси. Він каже, що для українських художників, якщо брати живопис, характерне тяжіння до яскравого. І ми не говоримо про фольклор, ми говоримо про мистецтво іншого рівня. Він наголошує, що не уявляє себе поза Україною. Якби Олександр опинився в селі у Великобританії, то не зміг би робити те саме, бо там усе якось по-іншому.

Для мене в роботах Бабака в тисячу разів більше «українськості» не в яскравих пейзажах, а в його монохромних роботах, наприклад, у циклі «Сім вправ», де він використовував як художній матеріал справжню глину. Там відбувається те специфічне перетворення, коли земля стає мовою художника. Там український пейзаж – це вже дещо більше, ніж те, що просто бачиш очима.

 

Чим зумовлена поява серії «Питання до видимого»?

Я працював над цією серією в Каневі, у резиденції «ЧервонеЧорне», тобто у добре знайомому місті, спостерігаючи за пейзажем, який знаю у найдрібніших деталях. Кілька років тому я зробив тут серію пейзажів «Віддзеркалення» і трохи пізніше «Верби», пейзажі з хмарами над Дніпром та серію з ядерними вибухами, де атомні «парасольки» схожі на дерева з розлогими кронами – виходить, що їх також можна зарахувати до пейзажів. Усе це – дуже різні роботи, як на мене.

 

Цього разу я знову почав спостерігати за знаним ландшафтом, аж поки не сягнув оком до лінії горизонту. В українській мові є прекрасне слово «небокрай», містична лінія або навіть шпарина, куди, як мені вбачалося під час пильного спостереження, видиме почало згортатися, як екран для проекції. Небокрай видався мені тим самим лімбом, де видиме безперервно піддається сумніву. На роботах здебільшого химерні конструкції з хмар і променів – мабуть, формально їх також можна вважати пейзажами.

 

Володимир Будніков. Вторгнення. Із серії «Питання до видимого», акрил на полотні

 

Роботи з цього циклу монохромні, це чорне і біле. Ви говорили про дуальність світу, про те, що можете працювати біле на біле або вивчати зворотну сторону буття, тобто чорне. У чому полягає дуальність світу Володимира Буднікова? Ви двоїста чи цілісна особистість?

Мені складно сказати, двоїста чи цілісна я особистість. Однак мені здається, що доволі послідовна, попри мінливість, яку можна простежити протягом багатьох років. Утім не все доречно зводити до чорного і білого. Це така багатогранність у світі й мистецтві, яка мені надзвичайно подобається. Я намагаюся бачити і відчувати зовсім різні речі. Ось, наприклад, я дуже люблю музику класичну і водночас – найжорсткіші прояви авангардної музики. Я не можу сказати, що чітко виділяю одну грань життя і живу за принципом дотримування цієї межі. Так само відбувається і з роботами: у певні періоди виникає безліч чорно-білих робіт, але потім раптом хочеться вибухнути світлом, і в ці роботи вклинюється колір.

 

Багато людей вважають Ваш живопис медитативним, а Ви говорите, що, навпаки, хочете порушити гармонію для того, щоб створити рух...

Так, але нечасто.

 

Тобто Ви згодні з тим, що Ваші роботи медитативні і Ви прагнете до гармонії?

Безумовно. Але іноді хочеться щось підірвати, як у картинах з атомними вибухами (сміється).

Та зазвичай у мене немає завдання розбурхувати ситуацію в роботі навмисне. Радикальні зміни відбуваються природно, коли підсвідомо втомлюєшся від праці на одній хвилі, на одній лінії і хочеться чогось іншого.

 

У цій серії, як мені здалося, спостерігається більше темного. Це через Ваш настрій зараз? Які саме запитання Ви собі ставите?

Можливо, і так. Настрій справді такий, бо різні ситуації відбуваються зараз із країною, і їхній вплив відчутний. Ідея жити у вакуумі – спокуслива, але абстрагуватися неможливо.

 

Однак я стараюся нічого не відображати буквально. У мене свій світ, який твориться вже давно. Як ви бачите, натюрморти, пейзажі – все це начебто не пов’язане з реакцією на конкретні події. Там практично немає літератури, а радше відчуття. Я не люблю твори мистецтва, побудовані на наративі, на розповіданні. Ні, я, звісно, просто обожнюю читати! Але література – це література, а живопис – зовсім інша мова, їх у жодному разі не можна змішувати.

 

Володимир Будніков. Великий вибух, із серії «Укриття». 2015, акрил на полотні

Володимир Будніков. Із серії «Міри часу», 2010, акрил на полотні

 

Напевно, живопис ближче до музики.

Безумовно. Для мене це абсолютно. Я навіть часто вмикаю музику, коли працюю в майстерні.

 

Під час виставки «Міри часу» в залах грала музика Штокгаузена, і будова моїх робіт із цієї серії ніби відкривалася в такому діалозі. 

 

Що дає змогу сказати саме серія робіт, а не монотвір?

 Здебільшого одночасна праця над кількома роботами, що входять до спільної серії, пов’язана у мене з питанням, де саме закінчується моя робота. Наприклад, довжину всіх своїх «Великих пейзажів», що за форматом є дуже довгими горизонтальними смугами, я обмежив не через визнання рамок для кожного твору, а просто тому, що вирішив зупинитися. Окрема робота з серії висловлює загальну тему серії особливим, окремим чином. Безперечно, кожна робота з циклу водночас є самостійним твором. Мабуть, можна порівняти мої роботи з чимось на зразок отворів, крізь які видно загальну картину з різних боків. Мені шкода, що свого часу лишився нездійсненим проект «Акт визволення», де я планував через просторові об’єкти та площинне зображення показати картину, яка перебуває скрізь.

 

Що з роками змінилося у Вашій творчості? Чи змінилося ставлення до мистецтва?

Час від часу змінюється форма, змінюється напруженість. А взагалі-то мені подобається бути самим собою упродовж багатьох років, і особливих засадничих змін у своїх роботах я не бачу. Одне випливає з іншого, його продовжує щось третє, відбувається якийсь розвиток... але загалом це мій світ, який я люблю.

 

Володимир Будніков. Із серії «Знаки», 2016, акрил на полотні

 

Мені сподобалася Ваша фраза про те, що у складні моменти творчість – також можливість вижити. Якось я сперечалась із колегою з Анкари, у якого велика галерея. Перед черговим шоу він сказав мені: «Катерино, багато художників стверджують, що мистецтво померло, живопис помер, а ми перебуваємо на прекрасних похоронах». Як Ви ставитеся до цього твердження? Чим займається Володимир Будніков, якщо мистецтво померло?

У мене були і скульптури, інсталяції, дуже багато займаюся малюнком. Останніми роками він цікавить мене навіть більше, ніж живопис. А ось фраза про те, що «живопис помер» – це така гра. Живопис не може померти. Він був, є і буде, хіба що набуває різних форм у часі. Можливо, сьогодні більше уваги приділено іншим видам мистецтва, ніж живопису, але потім він знову проявиться більш активно. Мені здається, що ніщо не вмирає і ніщо нікуди не зникає. Зазвичай так і відбувається: 20 років більше інтересу до одного виду мистецтва, потім 20 років до іншого.

 

З чим, на Вашу думку, пов’язана така циклічність?

Важко сказати. Бойс говорив, що «будь-яка людина – вже художник». Таку думку неможливо сприймати буквально хоча б через те, що він висловив її у певному історичному контексті. Хибно оперувати яскравою цитатою, тому що, з одного боку, Бойс – суперпрофесіонал, чудовий художник, у нього малюнки на рівні з Леонардо да Вінчі. З іншого – його художні практики далекі від звичних на ті часи, хоча паралельно з ним працювало безліч митців, великих майстрів, які займалися лише живописом. Кожен створює собі якусь платформу, аргументи, щоб себе ствердити. Я нещодавно прочитав спогади Бунюеля. Там він із претензією до Сальвадора Далі каже: «Що ж ти написав книжку, в якій показав мене не з кращого боку?» А той йому відповів: «Розумієш, я ж створюю пам’ятник собі, а не тобі» (сміється).

Тому зі словами про те, що «щось померло» і «зараз не той час», я не згоден.

 

Володимир Будніков. «Натюрморт із чорним квадратом» із проекту «Худшкола», 2015, акрил на полотні

 

Які питання Ви як художник ставите собі у реаліях сьогодення?

Мені імпонує позиція Пікассо не ставити питання, а знаходити відповіді, хоча, звичайно, на перший погляд вона видається дещо зухвалою.

 

За словами Влади Ралко, «саме художня мова конструює дійсність, робить її впізнаваною, називає». А чи може мистецтво змінити дійсність?

Зроблене художником проявляє невидиме та, вірогідно, саме тому претендує на те, аби бути тією самою дійсністю. Але дійсність зазвичай сприймають як дещо стале на противагу мінливій химерності ідеї. Тоді діяльність художника є постійним знаком питання, що ставить дійсність під сумнів. Мистецтво саме по собі нічого не змінює, воно іноді видається абсолютно безпорадним. Можливо, зерно цього сумніву проростає непередбачуваним чином та спричиняє зміни, на які сам художник прямо не впливає.

 

А Ви віруюча людина?

Я відповім словами Бунюеля: «Дякувати Богу, я атеїст» (сміється).

 

 

Довідка: 

 

Володимир Будніков народився 1947 року. У 1965 році закінчив Республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка. Упродовж 1965–1971 років навчався в Київському державному художньому інституті (майстерня академіка Тетяни Яблонської). З 1975 року – член Національної спілки художників України. Заслужений діяч мистецтв України. Професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Живе і працює в Києві.

 
Мистецьке об’єднання  ЧЕРВОНЕЧОРНЕ існує з 2013 року. Його мета – сприяти просуванню сучасного мистецтва України, досліджувати його взаємозв’язки, етапи розвитку, документувати ці процеси, створювати дискусійну платформу для міжкультурного діалогу, формувати новий імідж України завдяки співпраці з художниками та профільними інституціями.

ЧЕРВОНЕЧОРНЕ має кілька сфер діяльності:
 
• Організація мистецьких проектів за участі провідних художників України, таких як Олександр Бабак, Влада Ралко, Володимир Будніков, Олександр Дяченко.
• Щорічна резиденція для скульпторів «Канівський міжнародний скульптурний симпозіум».
• Художня галерея «ЧервонеЧорне» (місто Канів).
• Видання профільної літератури про мистецтво