До 1 червня у Національному музеї ім. А. Шептицького (Львів) працюватиме виставка живопису Ігоря Яновича.

 

Уперше за останні п’ять років художник збирає свої роботи у Львові – місті, що з трьох років стало його домівкою, і місті, чия непорушна архітектура залишала впевнений відбиток чи не на кожному полотні Ігоря Яновича. Ретельний дослідник станів матерії, у проекті «Інтервал» автор представив чотири експозиції, що «попарно» демонструють основні теми творчості. «Діалог» і «Контекст», кожен по-своєму, розглядають зіставлення абстрактного живопису й певного контексту, який підсилює звучання полотна. Тоді як «Течія» і «Суб’єктивний простір» безпосередньо розкривають тему трансформації і зміни матерії. 

 

Експлікація:

 

Сума Яновича: «Інтервал»

«Інтервал» – велика експозиція чотирьох найбільш значущих проектів Ігоря Яновича («Діалог» 2009, «Контекст» 2009, 2011, 2012, «Суб’єктивний простір» 2011, «Течія» 2013), створених у співпраці з арт-центром Павла Гудімова Я Галерея, та, без сумніву, важлива нагода передивитись їх наново. Метр абстракції, Янович ніколи не продукує самозамкнених концептів, завжди виходячи на позицію чутливого слухача і глядача, і вже звідти вирощуючи свої головні теми – створення нових форм на межі побудови й руйнації; живопису, близького до музики, а не до літератури; виникнення третіх станів матерії на зіставлені двох. Немов короткочасна затримка дихання – пауза на тлі невпинного процесу усмоктування-викиду повітря живим тілом – «Інтервал» починається там, де є відкрите місце. Короткий проміжок, рідкісний у своїй випадковості, який дає змогу бачити «зі сторони» постійний рух буття у його перевтіленнях, – та небезпечний, бо порушує природний плин.

 

Інтервал – це складова руху і, водночас, вихоплення його елементів.

 

Шлях по залах музею, відірваний від хронології, здебільшого продиктований особливостями простору, починається з проекту «Діалог». Вже у назві, пом’якшуючи можливі очікування «протистояння» фігуративу та абстракції, серія зводить в одному просторі живопис Яновича та сакральні дерев’яні барокові скульптури роботи Іоана Георга Пінзеля та невідомих народних майстрів. Залучені до спільної розмови, «два полюси спіритуальності» (як їх називає Олена Мартинюк) – не лише пластично-образне зіставлення, а й рефлексія автора про тимчасовість і руйнацію світу, про травму часу.

 

Майже повної свободи матеріал отримав в останній серії Яновича «Течія». Художник якомога менше впливає на плинність, продиктовану самим єством світу, закріплену на полотнах. Найбільш дієвими силами тут стають тяжіння та опір. Десь дискутуючи з Гераклітом про «все тече, все змінюється», Янович створює «композиції, що оперують випадковістю» у поєднанні із «волею матеріалу», гальмуючи невблаганний потік, утримуючи цінність миті.

 

Одвічній опозиції внутрішнього та зовнішнього простору, яка має неабияке значення для абстрактного мистецтва, Янович присвячує серію «Суб’єктивний простір». Позанаративним поводарем тут стає лінія – «спонтанна й експресивна, позбавлена конкретного змісту», яка нікуди не веде, проте створює особливий 3D конструкт – оточуючий простір навколо лінії, свідомість навколо суб’єктивності, які – на папері, чи то у процесі глядацького стеження –  знімають бар’єр внутрішнього та зовнішнього.

 

«Контекст» народився під час перегляду робочих фотографій, на яких взаємозв’язок художніх робіт із «непотрібним» муром дав окрему тему – виведення абстрактного живопису у незвичне для нього середовище. Не галерейне і не музейне, а, як його називає сам Янович – соціальне (навіть якщо там немає людей). Разом із фотографом Марією Биковою він зробив серію інстальованих у простори Львова, Києва та Чорнобиля робіт, чекаючи на ту саму третю сутність, що виникне від зіставлення картини й середовища, їх контрасту чи розчинення одного в іншому.

 

Продукуючи власні тематичні компоненти, кожна з серій вписується в спільне русло, «стікаючись» у ширшу рефлексію про рух та момент, матеріал та свідомість, прямування та неможливість напрямку. «Інтервали», скоріше, стають сумою запитань, аніж відповідей – питань, які Янович ставить не тільки світові та самому собі, але й розширюючи кордони абстракціонізму, виставляючи його на позиції діалогу, який за всякчас сприймається нібито як взагалі неможливий. Тим місцем, у якому знайдено можливість дивитись на потік «зі сторони», цього разу може стати облаштований музейний простір (із власними інтервалами, унікальними проміжками між роботами, течією маршрутів, одиничними контекстами та неповторністю суб‘єктивних просторів), який навпроти, змушений стати простором активного руху, знову невпинного, знову потребуючого інтервалів.

 

Борис Філоненко