РОДОВІД презентує нову книгу про творчість Анатоля Петрицького

22.06.2017

Видавництво "Родовід" і МЦ "Локація" запрошують на презентацію нової книги Тетяни Павлової «Carte Blanche Aнатоля Петрицького» — про одного з найяскравіших представників українського авангарду. Із Михайлем Семенком Петрицький торує шляхи панфутуризму. Із Лесем Курбасом реформує нову українську сценографію.

Учасники презентації: кандидатка мистецтвознавства Тетяна Павлова, доцентка кафедри теорії та історії мистецтв Харківської державної академії дизайну і мистецтв та дизайнер Андрій Павлов.

Тут і далі — сторінки видання

Усі зображення надано видавництвом

Харківський період був зоряним часом творчості Анатоля Петрицького. Саме тоді він створює унікальний пам'ятник тогочасній творчій еліті України — «стопортретну серію», де закарбував для історії інтелігенцію рубежу 1920–1930-х, перед самим спалахом терору, що обернеться Розстріляним Відродженням.

Наприкінці 1920-х у столичному тоді Харкові стартувало декілька проектів, що мали на меті поширення української культури у світі. Анатоль Петрицький розпочав підготовку портретної серії для презентативного альбому Держвидаву України, що мав повторити недавній шалений закордонний успіх двомовного шедевра ДВУ «Театральні строї Анатоля Петрицького». Художник у цій серії взявся передати обличчя тогочасної української культури. Його моделями були Микола Хвильовий, Валеріан Поліщук, Лесь Курбас, Іван Падалка, Михайль Семенко, Іван Дніпровський, Іван Микитенко, Пилип Козицький, Яків Савченко, Юрій Смолич, Іван Сенченко, Павло Усенко...

Корпус портретів Петрицького представляє літераторів і художників, театралів і музикантів разом, втілюючи певним чином ідею комунального буття, механічно розділеного на кліті, з мінімумом особистого простору. Коли 1932 року в Харківському будинку літераторів ім. В. Блакитного відбулася виставка «Стопортретної серії» Анатоля Петрицького, ідеологічна підтримка авангарду уже сходила нанівець.

Уже невдовзі більшість портретованих затавровано як «ворогів народу» та страчено. Мали щезнути й самі їхні портрети, виконані Петрицьким. Уперше складаючи докупи вцілілі з них (у музеях і приватних колекціях) і втрачені (відомі в репродукціях), авторка підтверджує гіпотезу мистецтвознавця Бориса Лобановського, що портретна серія Анатоля Петрицького за інших обставин могла би «змінити долю європейського портрета».

Аж до хрущовської «відлиги» в автобіографіях художника про цю виставку й ці портрети немає жодної згадки. Щойно 1954 року він вказує портретну серію у своєму доробку, але з ремаркою, що портрети, мовляв, були створені «за списком ЦК КПбУ і придбані Музеєм літератури ім. Шевченка в Харкові». І лише восени 1968-го на посмертній виставці художника, влаштованій Дмитром Горбачовим і Ларисою Петрицькою, було представлено вцілілу мізерно малу частину «стопортретної» серії. Нині цей доробок Анатоля Петрицького постає в особливому ракурсі у дослідженні, що вийшло у видавництві «Родовід».