Школа сучасного мистецтва представить масштабний мистецький проект у рамках ГогольFest, що проходитиме 7‒17 вересня у ВДНГ (м. Київ). За словами організаторів виставки, 80 відсотків робіт створюються спеціально для проекту, що розміститься у 1-му павільйоні виставкового центру і матимуть тимчасовий характер. Побачити експозицію можна буде з 9 до 10 вересня.

 

Художники: Василь Равлюк, Альона Кирпа, Олександра Доцок, Антон Логов, Олексій Бурдій, Анна Роєнко, Марія Прошковська, Юлія Кисіль, Карина Громова, Аліна Богова, Стан Квітко, Ірина Агаркова, Анна Пилипчук, Анна Тесло, Наталя Сокоренко, Ярослав Пономаренко, Ольга Рассказова, Ірина Восколович. 

 

Нижче наводимо текст відомої кураторки Вікторії Бурлаки про проект.

 

Юлія Кісель. "Ляльки" (робота сворена за підтримки Zenko Foundation)

 

Зупинка часу

Зупинка часу як зупинка серця – фінал існування. Для більшості сучасників першим "вершником" нового апокаліпсису стає втрата відчуття часу. Він або ж застигає в мертвій точці, як в цих величних стінах імперської архітектури ВДНГ, або ж летить з космічною швидкістю. Жити поза часом – це те, що лякає найбільше. Його не просто бракує, його не вистачає ні на що. Вранці прокидаєшся із передчуттям нескінченного дня попереду, увечері засинаєш із тривожною думкою – знову нічого не встиг. І паралізуючий цейтнот – ти не встигнеш, не варто навіть намагатися – як його вимкнути? Уся культура створювалася у часі, у переживанні часу – реального або ж фантасмагоричного, стрілоподібного, або ж міфологічного, зацикленого. Складно уявити, як це було колись можливим – жити і працювати розмірено, неспішно. Відчуття плину часу змінюється відчуттям його втрати, яке зводиться в культ.

 

Василь Равлюк. "Червона доріжка" 

 

"Пошуки втраченого часу" – назва роману-спогаду Пруста, який вчить нас жити втратою, жити ностальгією, звучить зовсім не фігурально. Так само усе значуще автоматично відкладається на завтра. Більшість наших грандіозних стратегічних планів і проектів так і залишаються нереалізованими. Проектами майбутнього, яке ніколи не настає, хоча щось, звичайно, втілюється у життя. Сьогодні кожен носиться зі своїм проектом як дурень із писаною торбою. У засліпленні проектоманією, ми живемо від проекту до проекту, не відчуваючи смаку життя. Втрата реальності як втрата відчуття часу – питання дійсно болісне, тому, воно досліджується усебічно – від фізики до психології, від опису ефекту "часового стиснення" до закликів до усвідомленого існування, до занурення в перебування "тут-і-тепер". Певною мірою нас навчили розтягувати задоволення від життя, а значить – й саме життя. Часткого допомагає, в цілому ж – ні. З кожним роком час летить усе швидше – і це не прискорює, а паралізує нашу рішучість жити повноцінно. У Хайдеггера є страшнувате визначення – "всепоглинаюча повсякденність". Вона дійсно всепоглинаюча, всепожираюча, ненаситна. Щодня – маса справ, але в сухому залишку – духовне та інтелектуальне невдоволення. Відчути буття – це вистрибнути із жорен повсякденності, зайняти позицію відстороненого спостерігача.

 

Олександра Доцок. "Кубики льоду" 

 

Чи можлива сьогодні така vita contemplativа – не жити, не проектувати майбутнє, але просто споглядати життя довкола? Питання спірне. У зникненні часу/зникненні в часі є ще один цікавий аспект – естетичний. Мистецтво традиційно прагнуло бути поза часом – щоб залишатися у вічності. Але старий всесвіт руйнується увесь і відразу як картковий будиночок – зі зникненням часу вічність теж зникає. Залишається Ніщо – чорний квадрат. Головний концептуальний і темпоральний переворот в сучасному мистецтві полягає в тому, що воно більше не орієнтується на створення матеріальних цінностей, які зношуються, морально застарівають, зникають, врешті-решт. Воно саме провокує зникнення – перестає бути твором і стає процесом. Що є реакцією на втрату відчуття часу і витікаючий з цього страх небуття – оскільки, час і є головний індикатор буття. Згадаємо епохальне відкриття Харальда Зеемана: "Коли відносини перетворюються на форму". Ці відносини, як правило, прагнуть бути швидкоплинними. Щоб не боятися, художники активно насолоджуються красою розпаду. Краса в сучасному її розумінні – це краса ентропії. Від ідеального, застиглого у вічності, акцент зміщується до тимчасового, підвладного руйнації. На цьому грунтується сучасна естетика, точніше, антиестетика. Як би там не було, несучи на своєму прапорі маркер співзвуччя часові, су-часності, мистецтво не може бути іншим – і в цьому його сенс.