4 жовтня о 20.00 у Центрі візуальної культури (Київ, Петрівська 30/34) відбудеться відкриття відеоінсталяції Zigendemonic «Killing Time in Web».

 

«Ця робота про стан, який виникає, коли занадто довго перебуваєш в Інтернеті, про передозування візуальною інформацією, про щоденне гарячкове зчитування сотень, а то й тисяч зображень, які з віртуального світу потрапляють прямо до нас в несвідоме. В моменти крайньої перевтоми, після чергового цілодобового веб-серфінгу по блогах з картинками, сняться дуже яскраві сни. Якщо ж депривація сну переходить розумні межі, - потік зображень виникає, навіть якщо просто закрити на хвилину очі. Такі стани болісні і водночас прекрасні. Через деякий час хочеться знову доводити себе до перевтоми, щоб зануритися в ці псевдогалюцинації» — Zigendemonic.

 

«Killing Time in Web» це галюцинація і гіпноз одночасно. Вона не просто розповідає про передозування візуальними образами, вона покликана спричинити це передозування, заразити галюцинаціями, проникнути у сни. Передозування — це тільки метод, спосіб виробництва видінь, які розповідають про щось інтимне і водночас знайоме кожному.

 

Музичний супровід відкриття: Myztical.

 

 

«Згідно з класичною теорією психоаналізу, матеріалом для сновидіння (так само, як і для галюцинації) є «денні враження» — все, що було побачено, почуто, прочитано, сприйнято в стані свідомості. Причиною ж дивних модифікацій цієї зареєстрованої органами чуттів і записаної в пам'ять інформації є так зване «несвідоме бажання» — бажання, що було витіснене, так і не отримавши доступу в мову. Оскільки в мові йому немає місця, воно не може бути висловленим чи усвідомленим, і єдиний спосіб для нього про себе заявити — спричинивши мутацію. Бажання маніфестує себе в структурі.

 

Класична теорія сновидіння виникла, коли не існувало ані інтернету, ані телебачення. Тому передозування візуальною інформацією у ній не враховано. Сьогодні, звісно, «денні враження» значною мірою походять з екрану. Не з нашого безпосереднього оточення, а з чиїх завгодно віддалених, реальних і вигаданих, чужих життів. Тисячі чужих фотографій, чиїсь травми, чиїсь розваги, чиїсь друзі, чиїсь пригоди, поряд з численними інтерфейсами та машинно-генерованими образами, становлять тепер наші щоденні враження.

 

І коли всі ці чужі історії і фантазії, об’єкти та образи, які ніколи не мали б до нашого життя жодного стосунку, потрапляють до нас в сни і галюцинації, там на них чекають наші власні бажання, щоб скласти з них свою, дуже інтимну історію. Як вірус, який проникає в чужий організм, щоб, модифікувавши його, зробити власним домом, наше несвідоме, глибоко витіснене бажання, поселяється у фрагментах чужих життів, колективної цифрової пам’яті, породженої спільно людьми і технологіями. Можливо, на сьогодні єдиний сенс цього бажання (про яке ми ніколи, швидше за все, так і не дізнаємося, якщо не пройдемо курс застарілого класичного психоаналізу) в тому і полягає, щоб, перетворюючи чуже на власне, підключити нас до колективної галюцинації. Океан образів, що всіх нас об’єднує, потрапляючи в несвідоме, стає частиною кожного з нас, і всі ми, - машини і люди — стаємо частинами одне одного. Через блоги і соціальні мережі, тиражуючи, транслюючи, споживаючи образи, всі ми потрапляємо один до одного в сновидіння (які, за визначенням, завжди інтимні) і стаємо один одному ближчими.»

 Леся Кульчинська