Одеський художній музей у партнерстві з Національним художнім музеєм України та за підтримки Українського культурного фонду представляє виставковий проект «Відкрита колекція у відкритому музеї» — СПЕЦФОНД: РЕПРЕСОВАНЕ МИСТЕЦТВО. 

На виставці представлено 80 робіт із зібрання НХМУ, які були законсервовані наприкінці 1930-х і протягом багатьох десятків років були приховані від публіки. Спецфонд формувався в Державному українському музеї (нині НХМУ) протягом 1937–1939 років. Саме сюди з музеїв Харкова, Одеси, Києва, Полтави, з фондів Української художньої виставки звозили твори «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» — тих, хто на думку партійних ідеологів, «спотворював дійсність» і був загрозою для «нового суспільства».

 

Олександр Богомазов (1880–1930). Правка пил, 1927. Полотно, олія. Із колекції НХМУ

Усі зображення надано ОХМ

 

Велика частина представлених робіт в Одесі експонуються вперше. Олександр Богомазов та Тимофій Бойчук, Вадим Меллер та Антоніна Іванова, Оксана Павленко та Давид Бурлюк, Павло Голуб’ятників та Костянтин Єлева, Анатолій Петрицький та Сухер-Бер Рибак, Віктор Пальмов та Абрам Черкаський — понад три десятки імен художників, відомих і забутих, чиї роботи в 1937 році були, як здавалося, назавжди приховані від глядачів: «ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню». 

Так, у спецфонд потрапили твори художників, більшість з яких надовго були викреслені з історії українського мистецтва. Долі майстрів склалися трагічно, багато хто з представленних митців був розстріляний у 1937 році. Усі вони, незважаючи на свій неповторний художній стиль і життєві погляди, були вбиті за звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Дехто отримав значні терміни ув’язнення; вижити вдалося лише тим, хто вчасно покинув Україну. А ті, хто залишився й уникнув репресій, назавжди змінили своє життя і творчу манеру. 

 

Давид Бурлюк (1882–1967). Риболови, 1927. Полотно, олія

Виставка в Одесі не є буквальним повторенням виставки НХМУ. Доповнена творами із зібрання Одеського художнього музею, вона наочно демонструє перегукування між двома музеями. Так, наприклад, поруч із «київським» Анатолієм Петрицьким представлена «одеська» його робота «Відпочинок» — в обох творах впізнаваний колорит українського авангарду. Поруч із портретом Миколи Біляшівського, директора Київського міського художньо-промислового й наукового музею (нині Національний художній музей), кисті Михайла Козика експонується портрет Біляшівського роботи Михайла Жука, який з 1920-х років і до своїх останніх днів жив і працював в Одесі. Поруч із роботами одеського художника Теофіла Фраєрмана, зустріч із яким буде сюрпризом для глядача, представлена робота «Інтер’єр» з колекції Одеського художнього музею. 

 

Антоніна Іванова (1893–1972). Любов, 1920-ті. Дикт, темпера

Порівнюючи українське мистецтво 1920–1930-х з російським, не можна не звернути увагу на очевидність відмінностей, зокрема, якщо художники найбільш значущої в Радянській Росії групи «ОСТ» тяжіли до виразних засобів своїх німецьких сучасників, яких оголосили дегенеративним мистецтвом, то українські художники того часу стилістично ближче до мистецтва раннємуссолініевської Італії, де здійснювався в той час поворот від футуризму до неокласицизму. Це дає підставу вживати відносно українського мистецтва того періоду термін українське новеченто й розглядати його в загальноєвропейському контексті трансформації авангарду початку 1920-х у тоталітарне мистецтво 1930–1940-х.