23 вересня о 18 годині у галереї «Хлібня» у Національному заповіднику «Софія Київська» (вул. Володимирська, 24) відбудеться відкриття виставки «Збережене сонце». 

Куратори проекту: Лідія Лихач, Петро Гончар.

 

«Збережене сонце» — перша виставка проекту УКРАЇНСЬКИЙ НАЇВ ХХ СТ., на якій представлена творчість найвідоміших непрофесійних художників — Панаса Ярмоленка, Марії Примаченко, Катерини Білокур, Григорія Ксьонза, групи полтавських кустарів, Івана Лисенка, Марії Нелеп та багатьох інших. Творчість цих мистців припала на жорсткі 1920-ті, голодні, колективізаційні 1930-ті, воєнні 1940-ві, але і в найбезнадійніші десятиліття  вони створювали роботи, про які можемо сказати, як Луї Арагон про Анрі Матісса, що вони зберегли сонце для молоді у темні часи.

 

«Збережене сонце» — одне із пояснень  того, чому в майстернях професійних мистців так часто зустрічаються наївна картина, ікона, скульптура чи витинанка. Інші пояснення — у словах сучасних українських художників, яких ми запросили до проекту. Вони працюють у глобальному контексті, подорожують світом, виставляються в галереях Європи, Америки, Японії і, разом з тим, чар наїву має до їхніх сердець «найкоротшу дорогу» (слова Арсена Савадова). Ми хотіли через їхній світ, їхнє розуміння побачити творчість «наївних» колег і зрозуміти все про збережене і для них сонце.

 

Марія Примаченко, Лев у ліжку, 1940-ві р.р., папір, акварель 

Мистецтвознавці Дженіфер Кан (Техас, США) та Наталія Маценко (Київ) підготували не мистецтвознавчі, «художні історії» від мистців: Олег Тістол говорить про Панаса Ярмоленка, Арсен Савадов — про Марію Примаченко, Микола Шток — про Григорія Ксьонза, Петро Гончар — про Марію Нелеп, Микола Маценко — про Івана Лисенка, Олександр Ройтбурд — про Георгія Малявіна, інших одеських наївних художників, Євген Лещенко — про батька Олександра Лещенка, Наталка Гусар, Анатолій Криволап — про Катерину Білокур.

 

Яків Ющенко. На узліссі, 1980 р., полотно, олія

 

Проект УКРАЇНСЬКИЙ НАЇВ ХХ СТ. задуманий як серія виставок/ лекцій/акцій, які б щонайширше представили наївне мистецтво — роботи непрофесійних мистців, а через їхні твори — життя авторів, їхніх сусідів, родичів, їхні мрії і думки,  їхні уявлення про красиве, страшне й казкове — все, що було важливим для них, все, що хотілося малювати!

 

Дослідження українського наїву — велетенського масиву художньої творчості, що заповнює місце між академічним (професійним) та традиційним (народним) мистецтвом, є й надалі актуальним в Україні. Попри числені публікації, конференції, музейні експедиції, чимало цікавих мистців і їхніх робіт залишаються поза мистецьким контекстом, а ті, що  відомі — поза аналізом сучасних мистецтвознавців. Інша проблема українського наїву — його відсутність у глобальному мистецькому світі.

 

Отже, цілями проекту є:

 

– створити карту українського наїву з найвідомішими та найталановитішими майстрами наївного мистецтва ХХ століття;

– створити альбоми/каталоги найцікавіших творів наївного мистецтва;

– започаткувати дискусію щодо термінології, знайти спільне та відмінне в розумінні терміну «наїв» в українській і західній теорії мистецтва;

– інспірувати зацікавлення наївом серед сучасних дизайнерів, молодих мистців, дослідників, мистецтвознавців, ін.

 

Панас Ярмоленко, автопортрет, полотно, олія

 

Олег Тістол про Панаса Ярмоленка: «З 1920-х  до 1950-х років Панас Ярмоленко створив сотні портретів своїх сусідів, родичів, односельців і незнайомців. Такий собі узагальнений потрет переяслав-хмельницького краю із пейзажами і популярними сюжетами, які я називаю «красивими стереотипами». Насправді, Ярмоленко виконував  ту саму функцію для української провінції, що й Веласкес для королівської родини Іспанії, скажімо. Я переконаний, що він вважав себе генієм і був певним своєї високої місії. Але не в сенсі «я великий художник, дайте мені грошей» — він не думав про кар’єру і арт-ринок. Він малював для того, щоб було красиво — в цьому полягає суть естетичного ставлення українців до життя.»

 

Акредитація для журналістів на відкриття виставки: Валентина Клименко val.klymenko@gmail.com.