17 січня в Я Галереї відбудеться відкриття виставки чернівецької мисткині Ірини Каленик «Інтервенція» – серії графічних творів, що являють нам роздуми художниці про присутність минулого в сьогоденні й втручання сучасності в історію. Про проект – у тексті Ірини Курганської.

 

Коли ХХ століття шукало способів жити з минулим, ХХІ століття має на меті забезпечити множинність поглядів на те, що трапилося, тобто замість сталої та єдиної Історії, вибудувати власне прочитання подій. Проект чернівецької художниці Ірини Каленик «Інтервенція» (пізньолат. «intervenio» – приходжу, втручаюся), розпочатий у 2014 році – етапному для історії України – є суб’єктивним способом читати Історію – не у термінах зміни епох, послідовності, причинно-наслідкового зв’язку, а так, ніби вона невідступно присутня поруч у вигляді пам’яті образів та смислів. Так відбувається взаємопроникнення – теперішнє живиться подіями минулого і водночас ми постійно втручаємось в його тканину, щоб зіткати власну історію про самоідентифікацію.

 

У графічних роботах, де поєднано класичний і авторський друк, змішались різні за смисловим навантаженням образи. Відбувається «інтервенція», постмодерне втручання всіляких стилістичних, відмінних у часі цитат.

 

Усі зображення надано організаторами

 

Ось зображено у дусі середньовічних манускриптів сцену битви – і не розрізниш, хто ворог, а хто «свій» – тут вже полеглих воїнів поглинає висока трава, декоративні квіти, тобто час, забуття і стирання. Ось символи тоталітарного минулого – крокуючі жінки – стрункою шеренгою впевнено прямують на глядача, несучи власну ідеологію, або у ретро стилістиці вальсують пари (відсилка до попереднього проекту Каленик «Дещо about Dance») – усі ці зображення «борються» за увагу глядача, який з позиції сьогодення все одно повсякчас спрямовує свій погляд у минуле.

 

Так історична хронологія трансформується в єдину часову субстанцію. Графічні зображення – з брутальними, нещадними чіткими лініями, що прорізають білизну паперу (абстрактну незаангажовану свідомість, яка може існувати хіба гіпотетично, в ідеалі) – нагадують безтілесних привидів минулого, поверх яких накладено декоративні кольорові відбитки – ігри з індивідуальною пам’яттю.

 

 

Так колір також виконує організовуючу або хронологічну функцію – те що ближче до нас чи то в часі, чи то за інтенсивністю враження – є яскравішим за монохромне зображення подій, з якими ми знайомі хіба з книг.

 

Повторюваність історичних мотивів та сцен від твору до твору, а також накладання декоративних елементів (зрозумілих за змістом лише автору) перетворює серйозне дослідження, у яке органічно могла б вилитися тема рецепції минулого, у грайливе постмодерне висловлювання, де лунає актуальне питання: «Як і навіщо нам знову і знову втручатися в те, що пройшло?».