Ya Gallery презентує новий проект Володимира Буднікова
14 червня о 19.00 в арт-центрі Павла Гудімова «Я Галерея» (м. Київ, вул. Хорива, 49Б) відбудеться відкриття проекту Володимира Буднікова «Реалізм?».
Володимир Будніков про проект:
Коли побачене в реальності переходить до площини абстрактного, коли відбувається цей необхідний для мене переклад, абстрактне якимось незбагненним чином приймає та утримує, так би мовити, параметри картини баченого. Навіть найчистіша умовність в абстрактній роботі має для мене за основу реальну річ. Але кожна можлива подібність обрисів набуває в абстрактному особливого змісту, коли подібне починає мати відношення не лише до свого початкового відповідника, але розвертає ціле віяло векторів, звертаючись до можливих подібностей будь-де. Мені важливо виділити щось подібне до «основного звуку» з «Поетики» Аристотеля, головну потенційність баченого, яка відсилає до дечого більшого, ніж просте позірне. Щось на зразок баченого, яке виходить за межі самого себе – як-то цього разу пейзаж, за яким я спостерігаю, та який ніби інтерпретує сам себе.
Володимир Будніков. Сад вночі. 2017
yagallery.com
Навколо сільського будиночку, який власне я найчастіше використовую як літню майстерню, є старий сад. Плодові дерева давно вже замість постачання фруктів слугують лише прикрасою та ростуть як заманеться. Із кісточок слив, вишень та яблук давно повиростали дикі нащадки садових культур. Сад росте, відмирає та перерозподіляється сам, поза увагою та без догляду садівника. Дикий виноград розрісся, позалазив на дерева та змінив їхні форми. Здичавілі дерева, обплетені ліанами винограду, утворюють власні форми, що змінюються за своїми правилами й мають із формами дерев мало спільного. Яблуні, груші та сливи, що утворювали колись сільський свійський садок, почали власне буття за іншими правилами. Старий садок уже давно існує в іншій якості – він припинив бути плодовим садом, але ж не перетворився на ліс. Прекрасні конструкції живих структур, які набули цілком природним шляхом дивних химерних форм, зачаровують мене власною непередбачуваністю: живі рослинні організми утворюють або руйнують власні форми залежно від простих природних циклів, катаклізмів, змін та нашарувань.
Але що відбувається з формою, коли її вивільнено з-під ретельного впливу садівника?
Що відбувається з культурою, коли вона позбувається впливу узгоджених уявлень і законів?
Володимир Будніков. Сад вночі. 2017
yagallery.com
Мушу зазначити, що, незважаючи на загрозу повного здичавіння, мій сад, який піклується сам про себе, набув надзвичайної краси та надзвичайної небезпеки водночас. Під небезпекою я маю на увазі непередбачуване розростання, де корисне та підконтрольне поступається такому, що можна описати одним словом як чуже. Чуже лякає та водночас викликає неабияку цікавість. Суб'єктно-об'єктні відносини стираються, стає неясним, хто за ким спостерігає та хто кого контролює.
Отже, я обираю об'єктом спостереження реальний пейзаж, але зі сторони усе виглядає так, ніби це пейзаж обрав об'єктом спостереження мене. Я малюю на заскленій веранді й, перебуваючи у цій ненадійній зоні комфорту, я певний, що спостерігаю за пейзажем, який бачу майже повсюди навколо себе крізь скло, не виходячи з дому. Рами вікон утворюють ніби рами картини, беруть зовнішню реальність у раму та приборкують її тим, що членують її на умовні частини та систематизують таким чином.
Якщо подивитися з іншого боку, я сам перебуваю ніби у скляній клітці веранди, куди дерева, кущі, птахи та небо заглядають і роздивляються мене.
З мого упорядкованого скляного сховку, я починаю вести спостереження за вільними формами природи відсторонено, збоку. Зачарований виглядом конкретного пейзажу, я розумію, що основу цього зачарування складає саме відсутність знайомих форм. Будь-яка спроба реалістичного зображення видимих форм обертається на зображення фантастичного та нереального, реалістичне зображення чужого, інакшого, заперечує сам об'єкт зображення, бо намагається перевести його у знану площину, узгодити зі знайомим та звичним, систематизувати.
Володимир Будніков. Пейзаж. 2017
yagallery.com
Чужа, незнайома форма сприймається як не-форма, а замість єдиного знання лишається черга припущень. Образ здичавілого вільного саду заперечує форму саду – саме так образ рухомої природи, яка оточує мене у моїй скляній коробці-майстерні, заперечує форму взагалі, бо усе, що виглядає як форма, тече та змінюється, уникає як визначеності, так і упізнаваності. Усе перемішується, окремі стовбури, лози, крони, поверхні обступають мене та складаються у формули замість форм – кожен «вузол» потенційно містить ряд можливих варіантів, тому видимі форми видаються радше примарами ніж обрисами реального.
Навідуючи сад кожного року, я спостерігаю зміни й плин та нашарування часу, які здаються мені набагато реальнішими ніж тимчасові контури, що ними утворені. Мене бентежить те, як реальне виходить із форми аби висвітлити немислиме, не затуляти його позірним. Пейзаж перетворюється на окрему субстанцію, що постійно перебуває у стані становлення. Пейзаж вже власним існуванням перекреслює навіть натяк на сталість або закінченість. Точка зору губиться серед рухомих поверхонь. Лишається «суцільне бачення», яке робить недійсними такі закони реалістичної школи, як лінійна та повітряна перспективи, розподіл на плани тощо. Я ніби бачу різні фази перебування саду в часі воднораз. Сад немов перетворюється на ландшафт у зворотній перспективі, що починає підніматися мені назустріч, насувається, заперечує сам себе. Жодної знайомої лінії в саду, який я добре знаю.
«Я мав відкупитися даром складати слова
Але треба бути готовим до землі без-граматичної.
З будяками, кропивою та беладонною,
Над якими вітрець, сонна хмарка і тиша.»
(Чеслав Мілош, переклад Тараса Прохаська)
